Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

— Бачиш це вікно підвалу? Відчинене? Лягай, повернись на животі ногами до нього і зістрибуй униз.

Тіна присідає і вдивляється в напівтемряву. Потім піднімає на нього забруднене кров’ю, розпухле обличчя.

— Тут зависоко. Я упаду.

Скипівши, Морріс б’є її ногою в плече. Вона скрикує. Він нахиляється й приставляє стовбур автоматичного пістолета до її скроні.

— Ти сказала, що зробиш усе, що я захочу, і я хочу, щоб ти туди зістрибнула. Лізь у вікно, або я всаджу кулю у твій крихітний недорозвинений мозок.

Морріс замислюється, чи насправді зробить це, і вирішує, що зробить. На маленьких дівчаток теж насрати.

Обливаючись сльозами, Тіна заповзає у вікно. На середині зупиняється й піднімає на Морріса благальні очі. Він відводить ногу, щоб прискорити її ударом в обличчя. Вона падає і кричить, незважаючи на сувору заборону Морріса.

— Нога! Здається, я зламала щиколотку!

Моррісу начхати на її щиколотку. Він швидко дивиться навколо, перевіряючи, чи не спостерігає хтось за ним, після чого прослизає у вікно і зістрибує в підвал Залу відпочинку на Березовій вулиці, приземлюючись на картонну коробку, яку минулого разу використав як сходинку. Сестра крадія, очевидно, невдало на неї приземлилася й підвернула ногу. Ступня її перекручена і вже починає набрякати. На це Моррісу Белламі теж насрати.

47

Містер Ходжес готовий поставити тисячу запитань, але в Піта немає часу на них відповідати. Він обриває розмову і біжить Сикоморовою вулицею до будинку. Піт вирішив, що брати старий візок Тіни занадто довго, він придумає якийсь інший спосіб перенести записні книжки, коли буде в Залі. Що йому потрібно, то це ключ від будівлі.

Він вбігає до батьківського кабінету, щоб узяти його з коркової панелі й завмирає, як громом уражений. Його мати лежить на підлозі поруч зі столом, блакитні очі блищать на кривавій масці. На відкритому ноутбуці батька теж кров. Кров у неї на сукні, на кріслі і на вікні. У комп’ютері грає музика, і навіть у розпачі він впізнає мелодію. Мама грала в солітер. Просто грала в солітер, чекала, поки син прийде додому, і нікого не чіпала.

— Мамо! — він у сльозах кидається до неї.

— Голова, — стогне вона. — Що в мене з головою?

Він нахиляється над нею, розділяє просочене кров’ю злипле волосся, намагаючись бути обережним, і бачить борозну від скроні до потилиці. Десь посередині крізь червоне проглядає нечітка сіро-біла пляма. «Це її череп, — думає він. — Це погано. Але добре хоч не мозок. Господи, мозок м’який, він би витік. Це всього лише череп».

— Прийшов якийсь чоловік, — насилу вимовляє вона. — Він… забрав… Тіну. Я чула, як вона плакала. Ти повинен… Господи Боже, як у голові дзвенить.

Піт одну нескінченну секунду коливається між необхідністю допомогти матері й спонуканням захистити та повернути сестру. «Якби ж це був сон, — думає він. — Якби ж я прокинувся».

Спочатку мама. Мама просто зараз.

Він хапає з батькового столу телефон.

— Тихіше, мамо. Нічого не кажи й не рухайся.