Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Верн, Крис і Тедді назбирали дров і на шлаку розклали скромне багаття. Крис прогріб у землі навколо нього рівчак — дрова були сухі, як порох, тож він не хотів ризикувати. Поки вони цим займались, я нагострив кілька паличок і наробив «піонерських курячих гомілок», як їх називав колись мій брат Денні, — кульки м’яса для гамбургерів понастромлював на зелені шпичаки, щоб посмажити. А ті троє сміялися й пащекували про те, хто краще вміє дрова збирати (у всіх це вміння прямувало до нуля: у Касл-Року були бойскаути, проте діти, які тусили на нашому пустищі, вважали, що це організація для сцикунів), що краще — готувати на відкритому полум’ї чи на вугіллі (марна суперечка: ми були надто голодні, щоб чекати вугілля), чи підійде сухий мох замість хмизу, що вони робитимуть, якщо сірники скінчаться до того, як багаття розгориться як слід. Тедді заявив, що може розпалити вогонь, тручи між собою дві палички. А Крис заявив, що той брехло і хай не заливає. Випробувати цей метод їм не довелося: Верн склав у маленьку купку хмиз та сухий мох, і все це зайнялося з другого сірника. День був безвітряний, і вогник не гас. Ми всі по черзі підкидали в слабке багаття гілочки, поки воно не зміцніло й не стало лизати уламки дерева завтовшки з людську руку, принесені зі старого вітролому.

Коли омахи полум’я трохи принишкли, я встромив палиці з «піонерськими курячими гомілками» в землю під таким кутом, щоб вони нависали над багаттям. Ми посідали довкола й дивились, як вони мерехтять, скрапують соком і врешті засмагають. Наші шлунки вели невимушену розмову перед вечерею.

Неспроможні дочекатися, коли вони зготуються, ми взяли по палиці, позагортали м’ясо в булки й повисмикували гарячі шпичаки. М’ясо було обпалене зовні, сире всередині й мегасмачне. Ми жадібно заковтнули кожен свою порцію й витерли жирні губи руками. З наплічника Крис витяг бляшанку з-під пластирів (пістолет лежав аж на дні, Верну й Тедді він про нього не розказав, тому я подумав, що це наша з ним таємниця). Звідти він дістав кожному по м’ятому «вінстону». Ми прикурили їх розжареними гіллячками з багаття й полягали на спини, такі вже навчені досвідом мудровані коти, спостерігаючи, як у м’яких сутінках куріє димок від сигарети. Жоден із нас не курив у затяг, бо від цього можна було закашлятися й наразитися на один-два дні кпинів. Але приємно було й просто набирати ротом дим і видихати, відхаркуючи в багаття й слухаючи, як шкварчить слина (того літа я дізнався, як «викупити» того, хто лише починає курити: новачки часто спльовують. Нам було добре. Ми докурили «вінстон» до фільтрів і покидали бички у вогонь.

— Нема нічо’ кращого, як покурить після їди, — сказав Тедді.

— Точно, бля, — погодився Верн.

У зеленій напівтьмі завели свою пісню цвіркуни. Я подивився на широку смугу неба понад залізничним полотном і побачив, що блакить уже набрякає фіолетом. Цей провісник темряви навіював на мене смуток і заспокоював водночас: мене, хороброго, та не дуже, і втішно самотнього.

Ми втрамбували собі галявинку на порослій чагарниками землі біля насипу й розгорнули ковдри. Потім ще десь із годину підгодовували багаття й базікали, про всяке різне, таке, про що пам’ятаєш лише до того, як тобі виповниться п’ятнадцять і ти відкриєш для себе дівчат. Про те, хто найкрутіший амбал у Касл-Року, чи зуміє бостонська бейсбольна команда цього року хоч трохи піднятися з дна турнірної таблиці, а ще про літо, яке минуло. Тедді розказав, як він був на Білому пляжі в Брансвіку і якийсь хлопець ударився головою, коли пірнав у воду з плавучого причалу, і мало не втопився. Ми в деталях обговорили переваги наших учителів. Усі зійшлися на тому, що містер Брукс — найбільший сцикун у початковій школі Касл-Рока. Нахамиш йому — і ось він уже мало не нюняє. З іншого боку, була місіс Коді — найлихіша сука з усіх, що колись топтали землю. Верн сказав, що він чув, буцімто вона два роки тому так садонула якогось малого, що той мало не осліп. Я подивився на Криса, бо подумав, що зараз він скаже щось про міс Саймонз. Але він промовчав і не побачив, що я на нього дивлюсь, бо сам дивився на Верна, слухав його розповідь і розважливо кивав головою.

Про Рея Бравера ми не говорили, бо густішала темрява. Але я про нього думав. Є щось невимовно жахливе й заворожливе в тому, як на ліс спускається пітьма та її прихід не пом’якшують фари автомобілів, вуличні ліхтарі, світло, що ллється з вікон будинків, та неон вивісок. Вона приходить, не супроводжувана голосами герольдів-матерів, що скликають дітей додому. Якщо ви звикли до міста, то настання темряви в лісі видаватиметься вам радше стихійним лихом, ніж явищем природи, бо пітьма тут затоплює все, як річка Касл, коли виходить навесні з берегів.

І, як я подумав про тіло Рея Бравера в цьому світлі — точніше, за його відсутності, — то відчув не млості чи страх, що він зараз постане перед нами, зелена примара, що прагне своїм погрозливим белькотінням прогнати нас туди, звідкіля ми прийшли, поки не потурбували її спокій, а раптовий несподіваний приплив жалю, бо він там зовсім одинокий і такий беззахисний у темряві, що вже затоплює наш бік Землі. Якби щось схотіло відгризти від нього шматок, то ніхто б не завадив. Там не було ні його матері, ні батька, ні Ісуса Христа в компанії з усіма святими. Він був мертвий і зовсім самотній, його скинуло з рейок у канаву, і я збагнув, що, коли негайно не перестану про це думати, то розплачусь.

Тож я розказав історію про Ле Діо, яку вигадував на ходу, а коли вона закінчилася (так, як закінчувалася більшість моїх оповідок про Ле Діо: самотній американський солдат викашлює тираду про любов до Вітчизни й до дівчини, що лишилася вдома, у бліде та мудре обличчя заступника командира взводу), я побачив перед внутрішнім зором не побіліле перелякане обличчя якогось рядового першого класу з Касл-Рока чи Вайт-Ривер-Джанкшн, а лице значно молодшого хлопчини, уже мертвого: повіки заплющені, риси спотворені, з рота до лінії підборіддя стікає струмком кров. А в нього за спиною замість понищених крамниць і церков нафантазованого ландшафту Ле Діо я бачив лише темний ліс і шлак залізничного насипу, що доісторичним могильним курганом височів на тлі зоряного неба.

19

Я прокинувся серед ночі, не розуміючи, де я, чому в кімнаті так холодно і хто забув позачиняти вікна. Може, Денні. Мені снився Денні, наче ми з ним займаємося бодисерфінґом — катаємось на хвилях без дошки. Але відтоді, як ми це робили, уже чотири роки минуло.

А навколо я не побачив звичних обрисів своєї кімнати. Було щось інше. Хтось стискав мене в міцних ведмежих обіймах. Ще хтось притискався до спини, а тінь третього присіла навпочіпки коло мене, піднявши голову, наче до чогось дослухалася.

— Якого хріна? — спитав я, щиро не розуміючи, що відбувається.

Відповіддю мені був протяглий стогін. Судячи з голосу, наче Верн.

Це допомогло мені сфокусувати увагу, і я згадав, де я… але чого всі попрокидалися серед ночі й що вони роблять? Чи я тільки на кілька секунд задрімав? Ні, цього бути не могло, бо в чорнильно-чорному небі плив тонкий сріблястий серпик місяця.

— Не дай йому мене схопити, — пробелькотів Верн. — Клянусь, я буду слухняним, нічо’ поганого не робитиму, я підніматиму сидіння перед тим, як попісяти, я… я… — З неабияким подивом я зрозумів, що слухаю молитву. У всякому разі, так вона звучала, коли її проказував Верн Тесіо.

Злякавшись, я сів рівно.

— Крисе?

— Верне, замовкни. — То Крис присів навпочіпки й дослухався. — Нічого там нема.