Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Мені так і кортіло розказати їм про оленицю, та зрештою я вирішив цього не робити. Зберегти лише для себе. До сьогодні я так і не наважився комусь про це розказати чи занотувати на папері. І мушу вам сказати, що, записана, ця подія зменшилася в розмірі, ніби недоладною якоюсь стала, чорт забирай. Але для мене то була найліпша мить усієї тої мандрівки, найчистіша мить, і до неї я тепер раз у раз вертаюся подумки, коли доводиться важко. Свого першого дня у В’єтнамі, коли на галявину, де ми засіли, вийшов хлопець, затуляючи рукою носа, а коли руку прийняв, ми побачили, що носа нема, бо його відстрелили. Того разу, коли лікар сказав, що наш найменший син може бути гідроцефалом (потім, дякувати Богу, виявилося, що в нього просто завелика голова). У ті довгі божевільні тижні, коли помирала моя мати. Я ловив себе на тому, що думками повсякчас вертаюся до того ранку, до потертої замші вушок, до білого спалаху хвоста. Але п’ятистам мільйонам червоних китайців насрати, правда? Найважливіші речі дуже важко висловити, бо слова їх применшують. Важко примусити незнайомців перейнятися тим хорошим, що було в тебе в житті.

21

Колія вигнулася на південний захід і бігла через хащі ялинового молодняка та густі чагарі. На одному кущі ми знайшли свій сніданок — стиглі пізні ягоди. Але ягодами не наїсися. Шлунок їх півгодини може порозглядати, а потім знову бурчить. Ми знову піднялися на рейки (була вже восьма ранку) й перепочили. Роти в нас були темно-фіолетові, а на голих торсах красувалися подряпини від ожинових колючок. Верн понуро пожалівся, що хоче яєчню: два яйця і до них бекон.

То був останній день спеки, і він виявився найгіршим. Ранішні рвані хмарки розтанули, і вже о дев’ятій бліде небо стало кольору сталі. Від самого погляду на нього було жарко. По грудях та спинах котився піт, прокладаючи собі чисті доріжки крізь налиплі сажу й бруд. Понад нашими головами кружляли хмари надокучливих москітів та мошкари. Ми знали — попереду ще вісім-десять миль, але краще від цього не ставало. Однак захват від цієї пригоди не відпускав і підштовхував іти швидше, ніж цього в таку спеку вимагали наші справи. Ми всі аж пищали, так хотіли побачити тіло того хлопця — простіше й чесніше я сказати не можу. Байдуже, як це могло на нас подіяти — ніяк не зашкодити чи знищити наш спокійний сон сотнями скалічених сновидінь, — ми хотіли його побачити. Здається, ми навіть вважали, що заслуговуємо його побачити.

Десь о пів на десяту Тедді з Крисом помітили попереду воду. І закричали до нас із Верном. Ми побігли до того місця, де вони стояли. Крис на радощах аж засміявся.

— Туди гляньте! То бобри зробили! — І він показав пальцем.

Так, то була робота бобрів. Трохи далі під залізничним насипом проходила дренажна труба великого діаметру, і правий її край заблокували бобри — своєю охайною майстерною маленькою дамбою: гіллячки й патички, зцементовані листям, хмизом і сухим брудом. Так, бобри — роботящі малі засранці. А за дамбою діамантами виблискувала під сонцем дзеркальна гладінь невеличкого чистого озерця. У кількох місцях з води стирчали боброві хатки, схожі на дерев’яні ескімоські хижі. У дальній край озерця впадав маленький струмок, а дерева, що його обступали, були обгризені до білого. Подекуди без кори лишилося до трьох футів стовбура.

— Залізниця скоро прибере цей непотріб, — сказав Крис.

— Чому? — спитав Верн.

— Не можна, щоб тут було озерце, — пояснив Крис. — Воно вже колись розмило насип. Того тут і вкопали цю трубу. Якихось бобрів постріляють, решту розлякають і наженуть, а потім розваляють загату. І знов тут буде болото, як і раніше.

— Херово, — сказав Тедді.

— Кому є діло до бобрів? — знизав плечима Крис. — Південно-Західній залізниці штату Мен точно нема.

— Як думаєте, там глибоко? Поплавати можна? — спитав Крис, голодними очима дивлячись на воду.

— Лише один спосіб дізнатися, — відповів йому Тедді.

— Хто перший? — спитав я.

— Я! — вигукнув Крис, уже збігаючи вниз до озерця. Він на ходу скидав кеди, рвучко розв’язував сорочку, що теліпалася на поясі. Одним порухом великих пальців стягнув із себе штани й труси. Балансуючи спершу на одній нозі, потім на другій, зняв шкарпетки. І з розгону шубовснув у воду. А коли випірнув, струсонув головою, щоб мокре волосся не лізло в очі. — Ой, сука, кльово! — заволав до нас.

— А глибоко? — діловито поцікавився Тедді, котрий не вмів плавати.

Крис торкнувся ногами дна, встав, і його плечі показалися над водою. На одному з них я помітив якусь пляму — щось чорнувато-сірувате. Я вирішив, що то просто болотяна твань, і забив. Та якби завдав собі клопоту придивитися ближче, це врятувало б мене в майбутньому від багатьох кошмарів.

— Пірнайте, боягузи!

Він розвернувся й незграбним брасом перетнув озерце, потім перевернувся й так само погнав назад. А ми тимчасом роздягалися. Наступним у черзі був Верн, потім — я.