— Кретин ти будеш, якщо дозволиш друзям потягнути тебе на дно, — зрештою проказав Крис. — Я знаю, як тобі з предками живеться. Їм на тебе насрати. Їм тільки до твого старшого братика діло було. Як моєму баті, коли Френка кинули в Портсмутську воєнну тюрягу. Він тоді став зганяти злість на нас, малих, лупив нас постійно. Твій тато тебе не б’є, але це в чомусь навіть гірше. Він тебе бачить, немов уві сні. Ти можеш йому сказати, що хочеш на робітничі курси, і знаєш, що він зробить? Перегорне сторінку газети й скаже: «Що ж, Ґордоне, чудово, а тепер піди до матері й спитай, що в нас на вечерю». І не кажи мені, що все не так. Я з ним балакав.
Я не сказав йому, що все не так. Страшно дізнатися, що хтось інший, хай навіть це твій друг, достеменно знає, як у тебе справи в сім’ї.
— Ґорді, ти ще зовсім малий…
— Ого. Дякую, татусю.
— Я охеренно шкодую, що я не твій батько! — сердито відрубав він. — Ти б тоді в мене не квилив про те, що хочеш із нами на ті галімі курси! Тобі наче Бог щось дав, усі ті історії, які ти можеш вигадати, і сказав: «Ось що в нас для тебе є, малий. Постарайся не втратити». Але діти втрачають усе, якщо нема кому про них подбати, і якщо твої предки такі йобнуті, що їм нема до цього діла, тоді цим повинен зайнятися я чи що!
У нього був такий вираз обличчя, наче він думав, що я замахнуся на нього і вдарю. У зелено-золотавому сяєві вечора воно здавалося нерухомим і нещасним, бо він порушив наріжне правило, що діяло в ті дні серед пацанів. Про іншого пацана можна казати що завгодно, ганити його на всі заставки. Але навіть не думай сказати криве слово про його маму й тата. Легендарне Непорушне — так само, як не запрошувати друзів-католиків на вечерю в п’ятницю, поки не знатимеш напевно, що на стіл не подаватимуть м’яса. Якщо хтось із дітей глузує з твоїх батьків, ти мусиш нагодувати його духопеликами.
— Ті історії, які ти розказуєш… Ґорді, вони ж тобі першому добро й зроблять. А як ти й далі валандатимешся з нами, бо не хочеш, щоб банда розпалася, то кінчиш так само, як усі, — нікчемухою, яка тягне на «трійки», щоб у команди брали. Так-сяк дотягнеш до старших класів, будеш, сука, майструвати на тих курсах, витирачками кидатися й протирати сідниці з рештою таких самих, як ти, нікчемух. З уроків тебе виганятимуть. Усуватимуть від уроків нахрін. А потім з усіх мрій у тебе лишиться тільки тачка, щоб повезти якусь шмару на гоцанки чи в срану таверну «Два мости». А тоді ти її забрюхатиш і до кінця життя нидітимеш на фабриці, чи в якійсь задрипаній шевській майстерні в Обурні, чи аж у Гілкресті курей скубтимеш. І та історія про пироги ніколи не буде записана. Нічо’ не буде записано. Бо ти станеш усього-на-всього черговим розумником із гівном замість мозку.
Коли Крис Чемберз усе це мені сказав, йому було дванадцять років. Та поки він вимовляв ці слова, його обличчя зморщувалося й потроху ставало старшим, старезним, вічним. Він говорив рівним безбарвним тоном, та все одно його слова жахом ударили мене в живіт. Так, наче він уже все своє життя прожив, те життя, де тобі кажуть не соромитися, підходити до Колеса Фортуни й крутити його, і воно так гарно крутиться, і хлопець натискає на педаль, і воно спиняється на подвійному зеро, сектор закладу, усі програють. Тобі дають безкоштовну перепустку, а тоді врубають дощову машину, прикольно, ха, такий жарт навіть Верн Тесіо зацінив би.
Він ухопив мене за голу руку, і пальці міцно зімкнулися. Вони лишали заглибини в моїй плоті. Врізалися в кістки. Його очі були затемнені й мертві — чорт, такі мертві, наче він щойно з домовини вивалився.
— Я знаю, що люди в цьому місті думають про мою сім’ю. Знаю, що вони думають про мене й чого ждуть. Мене тоді навіть не спитали, чи то я взяв ті гроші на молоко. Просто відправили провітритися на три дні.
— А то ти взяв? — поцікавився я. Раніше я ніколи в нього про це не питав, і якби ви мені сказали, що колись спитаю, я б назвав вас божевільним. Слова вирвалися кулею.
— Ага. Я взяв. — На кілька хвилин він замовк, просто дивився поперед себе на спини Тедді та Верна. — Ти знав, що я їх узяв, Тедді знав, усі знали. Та навіть Верн, напевно.
Я хотів був заперечити, та потім стулив рота. Бо він мав рацію. Байдуже, що я казав батькам про те, що людина не винна, поки не доведено її провину, у душі я знав.
— А потім я, може, і розкаявся і хотів повернути, — сказав Крис.
Я вибалушив на нього очі.
— Ти хотів повернути?!
— Я сказав «може». Припустімо. І, може, я відніс їх старій Саймонз і в усьому зізнався, і, може, віддав ті грошики, а мене все одно послали погуляти, бо молока на них так і не купили. І, може, наступного тижня стара Саймонз прийшла в школу в новенькій спідниці.
Від жаху мені одібрало мову, і я міг лише витріщатися на Криса. А він мені всміхнувся, але то була крива жаска посмішка, що не торкнула його очей.
— Усе лише «може», — сказав він. Але я згадав ту нову спідницю — світло-коричнева, з візерунком в «індійські огірки», пишна така. Пам’ятаю, ще подумав, що стара Саймонз у ній аж помолодшала, навіть погарнішала трохи.
— Крис, а скільки там було тих молочних грошей?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чотири сезони» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Стівен Кінг Чотири сезони“ на сторінці 183. Приємного читання.