Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— О ні, є, — зловісно промовив Тедді. — Там щось є.

— Що є? — спитав я. Досі сонний і дезорієнтований, висмикнутий зі свого місця в просторі й часі. Мене лякало, що я прийшов запізно й не розумів, що відбувається. Може, навіть запізно, щоб захистити себе, як належить.

І, немов у відповідь на моє запитання, з лісу долинув протяглий глухий крик. Так пронизливо могла кричати від всеохопного жаху жінка, що гинула в агонії.

— Господочку! — заскімлив Верн пискучим голосом, у якому бриніли сльози. І знову затис мене в лещатах ведмежої хватки, від якої я й прокинувся. Стало важко дихати, та ще й мій власний жах посилювався. Я із зусиллям виборсався з його обіймів, але він знову підповз поближче до мене — мов цуцик, який не знає, куди йому приткнутися.

— Це малий Бравер, — хрипко прошепотів Тедді. — Його примара блукає в лісі.

— Боже! — вереснув Верн, якому ця думка не додала хоробрості. — Я обіцяю більше не тягнути брудних журналів «У Далі». Обіцяю, що більше не віддаватиму моркви собаці. Я… я… я… — Він забуксував, прагнучи підкупити Господа чим-небудь, але від великого страху, що опанував ним, не знав, що такого ультрахорошого можна придумати. — Я більше не куритиму цигарок без фільтра! Не буду лаятися гидкими словами! Не кластиму свою «базуку» на таріль для збору пожертв! Я не…

— Верне, заглухни, — порадив йому Крис. І під його звичною авторитарною жорсткістю я почув глухе бумкання тваринного страху. Хотів би я знати, чи в нього теж, як і в мене, руки, спина й живіт вкрилися сиротами, а волосся на потилиці ставало сторчака, як моє.

Верн стишив голос до шепоту й далі інформував про розширення реформ, які планував запровадити, якщо тільки Господь дасть йому змогу пережити цю ніч.

— Це ж якась пташка, правда? — спитав я у Криса.

— Ні. Я не думаю. По-моєму, це дикий кіт. Тато каже, вони кричать. А коли паруються, то, узагалі, верещать так, що серце в грудях стає. Наче жінка кричить, скажи?

— Ага, — мовив я. Посеред слова мій голос надломився, і в розколину провалилося два кубики льоду.

— Але так голосно жодна жінка кричати не може, — сказав Крис… і безпорадно додав: — Правда ж, Ґорді?

— Це привид, — знову прошепотів Тедді. На поверхні скла його окулярів сонними розводами розпускалося місячне сяйво. — Піду його пошукаю.

Напевно, він це не на повному серйозі сказав, але ризикувати ми не хотіли. Коли він спробував підвестися, ми з Крисом потягли його вниз. Може, і занадто рвучко це зробили, але від страху наші м’язи перетворилися на канати.

— Дайте встати, недоноски! — просичав, борюкаючись, Тедді. — Якщо я кажу, що піду його шукати, то я піду його шукати! Я хочу його побачити! Хочу побачити марюку! Хочу побачити…

І знову в темінь ночі шугонув той дикий, подібний до схлипування крик. Він розітнув повітря ножем із кришталевим лезом, і всі ми заклякли, тримаючи Тедді. Якби він був прапором, ми б тієї миті дуже нагадували ту картину — морський десант захоплює Іводзиму. Крик із шаленою легкістю октава за октавою піднімався все вище, аж поки не сягнув свого морозного, скляного краю. На мить завис у повітрі — і вихором шугонув униз, розчиняючись у неймовірному глухому басі, що риком покотився, наче загула здоровезна бджола. Слідом за цим — вибух божевільного сміху… і знову запанувала тиша.

— Господи Лисий Ісусе, — прошепотів Тедді й на цьому перестав говорити про те, що він піде в ліс, подивиться, що то так несамовито кричить. Ми всі вчотирьох збилися в купку, і в мене виникла думка тікати. Та й навряд чи в мене одного. Якби ми сиділи в наметі на полі у Верна (а наші батьки думали, що ми там), то, напевно, побігли б, гублячи капці. Але до Касл-Рока було дуже далеко, і на саму думку про те, щоб перебігти той міст у пітьмі, у мене кров похолонула в жилах. Бігти вглиб Гарлоу, ближче до трупа Рея Бравера, здавалося рівнозначно немислимим. Ми застрягли. Якщо в лісі блукала мара (те, що мій тато називав «Ґузалум») й хотіла нас забрати, то, найпевніше, їй це вдасться.

Крис запропонував, щоб ми по черзі стояли на чатах, і всім ця думка припала до душі. Ми кинули монетки на те, кому стояти першому, і випало Верну. Моя черга виявилася останньою. Верн сів, схрестивши ноги, біля решток багаття, а ми всі полягали. Скупчилися на землі, мов ті вівці.

Я був певен, що не засну. Але заснув — легким поверховим сном, що субмариною з піднятим перископом ковзав крізь несвідомість. У моїх напівснах подеколи оживали дикі верески, що могли бути чи то реальними, чи то плодом моєї уяви. Я бачив (або ж думав, що бачу), як щось біле й безформне, наче потворне лікарняне простирадло, скрадається за деревами.

Та зрештою провалився в знайомий стан сну. Ми з Крисом плавали на Білому пляжі — то був кар’єр в Брансвіку, де добували гравій, а коли копачі дісталися до води, з нього стало мініатюрне озеро. Це там Тедді бачив, як якийсь хлопець ударився головою і мало не втопився.