Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Майже сім баксів.

— Господи Ісусе, — прошепотів я.

— От я й сказав, що я вкрав гроші на молоко, але стара Саймонз потім вкрала їх у мене. Ти просто прикинь. А тоді прикинь, що я цю історію розказав. Я, Крис Чемберз. Молодший брат Френка Чемберза й Очиська Чемберза. Думаєш, мені б хтось повірив?

— Нізащо, — прошепотів я. — Господи Ісусе!

Він знову посміхнувся — тією крижаною, жаскою усмішкою.

— А думаєш, та сука б наважилася щось таке провернути, якби бабки взяв хтось із тих смердючих багатіїв з Касл-В’ю?

— Ні.

— Отож. Якби то був хтось із них, Саймонз би сказала: «Нехай, нехай, цього разу забудемо, але по руці ми тобі надаємо сильно, а як ще раз таке втнеш, надаємо по обох руках». Але я… вона, мабуть, давненько вже накинула оком на ту спідничку. Коротше, побачила свій шанс і вхопилася за нього. Дурний я був, що вернув ті грошики. Але я й подумати не міг… подумати не міг, що училка… ой, та яка нахрін різниця? Нащо я, узагалі, про це мелю?

Він сердито тернув рукою очі, і я зрозумів, що він мало не плаче.

— Крис, — сказав я, — а чому ти не запишешся на курси для коледжу? Ти розумний.

— А про це в директорській рішають. І на тих своїх учительських зборах. Посідають у своє учительське коло й давай пургу гнати: «Ага, ага, точно, точно». Їм на все насрати, крім того, яка в тебе була поведінка в початкових класах і що в місті думають про твою сім’ю. Там вирішують тільки те, чи ти не будеш погано впливати на всіх тих гівнюків із курсів для коледжу. Але, може, я й спробую пробитися. Сам. Не знаю, чи вийде, але спробую. Бо я хочу вирватися з Касл-Рока, поїхати в коледж і більш ніколи не бачити свого старого і братів. Я хочу поїхати туди, де ніхто мене не знатиме й на мені не буде чорних плям, а там вже почну все спочатку. Але не знаю, чи в мене вийде.

— Чому ні?

— Люди. Люди тягнуть на дно.

— Хто? — спитав я, а сам подумав, що він, певно, має на увазі вчителів, дорослих монстрів типу міс Саймонз, яка хотіла нову спідницю, чи, може, свого брата Очиська, який зависав з Ейсом, Біллі, Чарлі та рештою. А може, своїх батьків.

Але він сказав:

— Друзі тягнуть тебе на дно, Ґорді. Хіба ти не знав? — І він показав жестом на Верна й Тедді, які стояли й чекали, коли ми їх наздоженемо. Вони саме реготали з чогось: Верн — той мало не лускався зі сміху. — Твої друзяки. Вони як ті потопельники, що хапають тебе за ноги. Урятувати їх ти не можеш. Можеш лише втопитися разом із ними.

— Ворушіться, черепахи! — крізь сміх загорлав Верн.

— Та йдемо! — гукнув у відповідь Крис, і не встиг я нічого відповісти, як він побіг. Я припустив за ним, але він їх наздогнав раніше, ніж я — його.

18

Ми ще милю пройшли й вирішили стати на ніч. Денне світло ще не вичахло остаточно, проте ніхто не хотів ним користатися. Ми були вбиті після сцени на звалищі, та ще й на залізничному мосту страху натерпілися, але суть була не тільки в цьому. Ми вже зайшли в Гарлоу і заглибилися в ліс. Десь попереду нас чекав мертвий малий: певно, розплющений і весь вкритий мухами. А ще хробаками, бо вже стільки часу минуло. Наближалася ніч, і ніхто з нас не хотів близько підходити до нього вночі. Я десь читав (здається, в оповіданні Елджернона Блеквуда), що привид людини валандається коло трупа, аж поки той труп гідно не поховають за християнським звичаєм. І мені зовсім не хотілося прокинутися вночі й стикнутися ніс до носа з сяючою безтілесною примарою Рея Бравера, що стогне, белькоче й літає поміж темних шурхотливих сосон. Спинившись на тому місці, ми подумали, що так нас од нього відділятиме принаймні десять миль. І, авжеж, усі четверо розуміли, що привидів не існує, але десять миль видавалися цілком пристойною відстанню на той випадок, котрого, як усі знали, не може бути.