Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Відчуття від стрибка у воду було фантастичним — чистим і прохолодним. Я підплив до Криса, насолоджуючись шовковим дотиком води до голого тіла. Потім встав, і ми широко всміхнулися один одному в обличчя.

— Кльово! — промовили практично одночасно.

— От дрочун сраний, — він хлюпнув водою мені в лице й швидко поплив в інший бік.

Ще з півгодини ми так дуркували у воді, допоки помітили, що в ставку повно кровопивць. Ми пірнали, плавали під водою, топили один одного. А тоді Верн виплив на мілководдя, пірнув під воду й став на руки. Коли його ноги вистромилися на поверхню трохи дрижачою, але тріумфальною літерою V, я побачив, що вони вкриті такими самими чорнувато-сірими грудками, як і та, що вчепилася була на плече до Криса. То були п’явки — величезні п’явки.

У Криса відвисла щелепа, а я відчув, як кров в усьому тілі холоне до стану сухого льоду. Тедді закричав і зблід. І ми всі, як один, кинулися до берега, попливли щодуху. Тепер я про п’явок знаю більше, ніж тоді, і знаю, що вони нешкідливі, але це знаття ніяк не допомагає погамувати божевільний страх, який я досі відчуваю перед ними з того дня в бобровому озерці. У їхній чужацькій слині міститься анестетик та антикоагулянт, а це означає, що, коли вони присмоктуються, донор нічого не відчуває. Якщо ти їх не помітиш, вони харчуватимуться, аж поки роздуті гидотні тіла не відваляться від тебе, наситившись. Чи поки не луснуть.

Ми вибралися на берег, і, глянувши на себе, Тедді забився в істериці. Він здирав п’явок з голого тіла й верещав.

Верн піднявся над поверхнею води й спантеличено глянув на нас.

— Що, чорт забирай, з ни…

— П’явки! — завищав Тедді, зірвав дві штуки зі свого стегна, що помітно тремтіло, і закинув якнайдалі. — Мерзенні суки-кровопивці! — На останньому слові його голос зірвався на хрип.

— О-Боже-Боже-Боже! — закричав Верн, погріб до берега й вивалився з води.

Мені досі було холодно. Денна спека тимчасово щезла. Я все повторював собі, що треба заспокоїтися. Не кричати. Не бути сцикуном. Півдюжини я зняв з рук і ще декілька — з грудей.

Крис повернувся до мене спиною.

— Ґорді? Вони там є? Познімай, коли є, Ґорді, будь ласка! — Вони там були, п’ять чи шість, тяглися уздовж усього хребта донизу, наче химерні чорні ґудзики. Я постягував з нього м’які безкості тіла.

Скинув зі своїх ніг ще трохи паразитів і попросив Криса почистити мені спину.

Помалу я заспокоювався… поки не опустив погляд і не побачив, що до моїх яєчок вчепився дідуньо всіх цих гадів, весь розпухлий, учетверо більший за свій природний розмір. Чорнувато-сіра шкіра стала фіолетово-червоною, кольору набряку. Отоді я й почав втрачати над собою контроль. Не зовні — зовні я ще більш-менш тримався. Усередині — де це важливо.

Я спробував скинути слизьке, липке тіло тильним боком долоні. Не вийшло. Хотів повторити спробу, та не зміг примусити себе його торкнутися. Я повернувся до Криса, спробував заговорити, не зміг. Натомість показав. Його щоки, уже й так пополотнілі, зблідли ще дужче.

— Я не можу його зняти, — занімілими губами промовив я. — Ти… ти можеш…?

Але він позадкував, трясучи головою. Його рот кривився в гримасі.

— Ґорді, не можу, — відповів він, не в змозі відвести погляд. — Вибач, але я не можу. Ні. Ох. Ні. — Він відвернувся, нахилився, притискаючи руку до живота, наче дворецький у музичній комедії, і його знудило в зарості ялівцю.

«Ти мусиш узяти себе в руки, — подумки скомандував я собі, роздивляючись п’явку, що висіла на мені, наче борідка у психа. Її тіло все ще помітно роздувалося. — Ти мусиш себе опанувати й зняти його. Будь сильним. Це останній. Ос-тан-ній».