Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Пацан, бачив би ти її пику. Ой, краса. Просто супер. П’ять балів. — Він похитав головою, ляснув себе по нозі й знову заіржав від сміху.

— А ти знав, що він заряджений. Знав? От паскуда. Мене ж попасли. Та баба Таппер мене засікла.

— Чорт, вона думала, що то феєрверк. Та й старенька Таппер-Цицькапер далі свого носа не бачить, ти ж у курсі. Думає, що окуляри спотворять її гарненьке личко. — Крис поклав долоню собі на поперек, гойднув стегнами й знову зайшовся сміхом.

— Та пофіг. Крисе, це було підло. Я серйозно.

— Та ну, Ґорді. — Він поклав долоню мені на плече. — Я не знав, що пушка заряджена, чесно-пречесно, іменем матері клянуся. Я просто взяв його в тата в бюро. Він завжди виймає набої. А останній раз, коли клав, то, мабуть, у дим був п’янющий.

— Ти, правда, його не заряджав?

— Ні, сер.

— Поклянешся іменем матері, щоб вона пішла в пекло, якщо ти брешеш?

— Клянуся. — Він перехрестився і сплюнув, а на його обличчі не було нічого, крім чесності та каяття, мов у юного хориста. Та коли ми завернули на пустир, де росло наше халабудне дерево, і побачили, що Верн і Тедді вже сидять на своїх згорнутих ковдрах і на нас чекають, він знову зареготав. Розказав їм про нашу пригоду, а коли всі з мене накепкувалися досхочу, Тедді в нього спитав, навіщо нам пістолет.

— Ні для чого, — відповів Крис. — Ну, може, ведмедя здибаємо. Чи ще щось. А ще ночувати в лісі страшнувато.

У відповідь на це всі кивнули. Крис у нашій банді був найстарший і найкрутіший, йому дозволялося таке казати. А от якби Тедді хоча б словом натякнув на те, що боїться темряви, то з нього б не злізли — засміяли б до смерті.

— А ти намет у полі напнув? — спитав Тедді у Верна.

— Ага. І залишив увімкненими два ліхтарі, будуть у темряві світити, наче ми там, усередині.

— Кльово! — і я поплескав Верна по спині. Для його голови то була ціла справдешня думка. Ніяково всміхнувшись, він аж зашарівся.

— То погнали, — сказав Тедді. — Уже ж скоро дванадцята!

Крис підвівся, і ми всі скупчилися довкола нього.

— Підемо через поле Бімана, позаду того меблевого біля «Сонні Тексако», — сказав він. — А тоді вийдемо на рейки біля звалища й перейдемо через естакаду в Гарлоу.

— А як думаєш, далеко нам іти? — поцікавився Тедді.

На це Крис тільки плечима пересмикнув.

— Гарлоу велике. Тупати доведеться миль двадцять, не менше. Правильно ж я кажу, Ґорді?