Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Ти ким хочеш бути — самотнім рейнджером чи Сиско Кідом? — вишкірився Крис.

— Ісусе ходячий і говорящий! Де ти це дістав?

— У батька з бюро цупонув. Сорок п’ятий калібр.

— Та я бачу, — промовив я, хоча, як на мене, то міг бути й тридцять восьмий, і триста п’ятдесят сьомий. Попри гору перечитаних романів Джона Д. Макдональда та Еда Макбейна, зблизька я в житті бачив лише один пістолет — і той належав констеблю Банермену… усі діти просили вийняти його з кобури, але Банер ні разу не вийняв. — Пацан, він з тебе шкуру зніме, коли дізнається. Ти ж казав, що він і так злющий, як чорт, ходить.

В очах у нього затанцювали бісики.

— У тому-то й фішка, пацан. Ніфіга він не дізнається. Його з іншими п’янигами загребли в Гаррисоні з шістьма чи вісьмома пляшками вина. Тіки через тиждень випустять. Срані ханурики. — Він скривив гримасу огиди. Крис був єдиний з нашої банди, хто ніколи не брав ні краплі спиртного в рот, навіть щоб показати, який він, ну, крутелик чи що. Казав, що не хоче вирости й стати сраним підпарканником, як його старий. А якось він мені признався (це було після того, як близнюки Деспейн притарабанили упаковку з шести пляшок пива і всі приколювалися над Крисом, бо він не хотів брати пиво, навіть ковтка зробити не хотів), що боїться пити. Сказав, що його батя як заліз у пляшку, так більше й не просихав, і старший брат був п’яний вусмерть, коли ґвалтував ту дівчину, й Очисько вічно хлебче «Фіолетового Ісуса» з Ейсом Мерилом, Чарлі Гоґаном і Біллі Тесіо. «Як ти думаєш, — спитав він у мене, — які в мене шанси розпрощатися з пляшкою, якщо я почну?» Вам може здатися, що це смішно — у дванадцять років переживати, що станеш юним алкоголіком, але Крису було не до сміху. Аж ніяк. Він багато думав про таку можливість. Була нагода.

— А патрони в тебе є?

— Дев’ять штук — усе, що лежало в коробці. Він думатиме, що сам їх вистріляв, коли бухим по бляшанках стріляв.

— Заряджений?

— Ні! Боже збав! Ти за кого мене маєш?

Повагавшись, я взяв пістолет. Мені одразу сподобалася та важкість, із якою він ліг у долоню. Подумки я вже уявляв себе Стівом Кареллою з вісімдесят сьомого відділка, що переслідує злочинця, Глухого, чи прикриває Маєра Маєра або Клінґа, поки ті вдираються до бруднющого лігва наркомана, якому нема чого втрачати. Я навів приціл на смердючку-бак і натиснув на гачок.

БА-БАХ!

Пістолет у руці підкинуло. З дула вирвався язик полум’я і лизнув повітря. Зап’ястя наче переломилося навпіл. Серце зробило кульбіт у горло й тремтливо причаїлося там. У рифленій металевій поверхні сміттєбака з’явилася велика діра — творіння лихого чаклуна.

— Господи! — завищав я.

А Крис знай собі підсміювався, як ненормальний, — і я не міг зрозуміти, від чого: через те, що його охопили справжні веселощі чи напала істерика від жаху.

— Ти вистрелив, вистрелив! Ґорді стріляв! — І Крис вдав, ніби сурмить у ріг. — Увага, Ґордон Лачанс обстрілює Касл-Рок!

— Заглухни! Вшиваймося! — заверещав я і вхопив його за сорочку.

Поки ми драпали, двері «Блакитної цятки» відчинилися й надвір вийшла Франсин Таппер у штучно-шовковій уніформі офіціантки.

— Хто тут розбишакує? Хто петарди запускає?

Ми тікали, мов оглашенні, поза аптекою й крамницею господарчих товарів, «Імперією всячини», де продавали антикваріат, різний мотлох і копійчані книжки. Видерлися на паркан, позаганяли в долоні скабки й вибігли на Каррен-стрит. На бігу я жбурнув Крису пістолет, він сміявся так, що мало не луснув, але якось примудрився зловити його, та ще й запхати назад у наплічник і защебнути на одну застібку. Забігши за ріг Каррен-стрит і знову опинившись на Карбайн, ми вповільнили біг й перейшли на крок, щоб не викликати підозр своєю знавіснілою біганиною. А Крис усе гигикав.