Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Ага. А може, й усі тридцять.

— Навіть якщо тридцять, завтра до обіду дійдемо. Якщо ніхто не здрейфить.

— Тут сцикунів нема, — миттю вставив Тедді.

Ми перезирнулися.

— Нняяв, — протягнув Верн, і всі засміялися[130].

— Так, хлопці, у дорогу, — сказав Крис, завдаючи собі на спину наплічника. Він пішов першим, і під його проводом наш маленький загін вийшов із пустища.

10

На той час, коли ми перейшли поле Бімана й видерлися шлаковим насипом на рейки Південно-Західної залізниці штату Мен, усім довелося познімати сорочки й позав’язувати їх на поясах. Бо пітніли ми, як ті свині. Уже на самому насипі ми подивилися вперед, на колію, уздовж якої нам потрібно йти.

Тієї миті я не забуду ніколи, байдуже, скільки років мені стукне. Наручний годинник був лише в мене — дешевенький «таймекс», який мені подарували рік тому, у нагороду за те, що я продавав лікувальний бальзам «кловерайн». Стрілки показували рівно полудень, і сонце безжально поливало спекою сухий, без найменшого затінку краєвид, що тягнувся ген до обрію перед нашими очима. Відчувалося, як воно потроху пробирається тобі під череп, щоб підсмажити твій мозок.

За нашими спинами на довгастому пагорбі під назвою Касл-В’ю розкинувся Касл-Рок. Посередині видно було манливі затінені алеї міського парку. Трохи далі за течією річки Касл труби текстильної фабрики випльовували в небо кольору гарматної бронзи дим, а в річку — відходи. Ліворуч від нас стояла «Весела меблева комора». А просто попереду бігли, переливаючись під сонцем, лискучі рейки. Колія йшла паралельно до річки Касл, що текла з лівого боку. А праворуч розляглися неозорі хащі. (Нині там мототрек — гасають перетятою місцевістю щонеділі по обіді, починаючи з другої години.) На горизонті маячіла стара покинута водонапірна вежа — іржава й чомусь страшна.

Так ми застигли там на одну пообідню мить, а тоді Крис нетерпляче сказав:

— Ну все, погнали.

Ми пішли поряд із рейками по шлаку, із кожним кроком здіймаючи хмарки чорнуватої куряви, від якої зовсім скоро посіріли наші шкарпетки й кеди. Верн почав наспівувати «Полеж зі мною в конюшині»[131], та скоро змовк, що принесло нашим вухам полегшення. Лише Тедді та Крис додумалися взяти з собою баклажки, та прикладалися до них ми всі, й дуже часто.

— Можемо знов наповнити баклажки з колонки біля звалища, — сказав я. — Тато розказував, що з того джерела можна пити. Воно глибоке, сто дев’яносто футів.

— Окей, — погодився Крис, наш крутий провідник загону. — Та й перепочинемо там, нормальне місце.

— А поїсти? — зненацька спитав Тедді. — Ніхто не подумав узяти з собою щось на перекус. Я точно не взяв.

Крис аж на місці став.

— Чорт! І я не подумав. Ґорді, а ти?

Я похитав головою, подумки дивуючись зі своєї тупизни.

— Верне?