Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

СМІТТЄВЕ ЗВАЛИЩЕ МІСТА КАСЛ-РОК

З 16-ї ДО 20-ї

ВИХІДНИЙ — ПОНЕДІЛОК

ЗАХОДИТИ НА ТЕРИТОРІЮ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО

Ми видряпалися на огорожу й перемахнули на той бік. Тедді й Верн одразу ж рвонули до джерела, з якого качали воду за допомогою старезної колонки — такої, звідки щось добути можна, тільки якщо добряче попрацюєш м’язами. Біля ручки колонки стояла бляшанка з-під кулінарного жиру «криско», і ти вчиняв величезний гріх, якщо забував набрати в неї води для наступного подорожнього. Залізний важіль стирчав із колонки під кутом, і вона нагадувала однокрилу птаху, що силкується злетіти. Колись вона була зеленою, та фарба давно злізла, стерта тисячами рук, що бралися за важіль з тисяча дев’ятсот сорокового року.

Звалище — один із найтривкіших моїх спогадів про Касл-Рок. Коли я згадую його, у пам’яті зринають художники-сюрреалісти. Ті хлопці, що малювали картини з циферблатами годинників, які безвільно звисають з гілляк дерева, чи вікторіанськими кімнатами посеред пустелі Сахара, чи з паротягами, які вилітають із камінів. Для мого дитячого ока на каслрокському сміттєзвалищі не було жодної речі, яка здавалася б там природною.

Ми зайшли з тильного боку. А спереду широка ґрунтова дорога вела крізь ворота і ширшала, аж поки не переходила в напівкруглий майданчик, розкатаний бульдозером рівненько, як злітно-посадкова смуга, а тоді раптом уривалася біля величезної ями для відходів. Колонка (біля якої стояли зараз Тедді з Верном і гризлися через те, хто заливатиме воду) стояла на краю того грандіозного провалля, що сягало десь до вісімдесяти футів углиб і постійно наповнювалося американськими речами, які порожніють, зношуються чи просто більше не працюють. Там було стільки різної всячини, що очі в мене заболіли від самого споглядання — а може, болів насправді мозок, бо ніяк не міг вирішити, на чому ж зупинитися оку. А тоді око спинялося (чи його спиняли) на чомусь такому, що здавалося так само недоречним, як ті мляві годинники чи вітальня в пустелі. Мідний каркас ліжка, п’яно похилений під сонцем. Лялечка якоїсь дівчинки, що вражено дивиться собі між ноги, народжуючи набивку матраца. Перевернутий автомобіль «студебекер» із хромовим загостреним бампером, що виблискує на сонці, наче якась ракета з роману про Бака Роджерса. Гігантська пляшка з-під води (з таких п’ють в офісах), розплавлена під лютим сонцем у гарячий палахкотливий сапфір.

Дикої природи там теж вистачало, проте вона була не такою, яку вам показують у фільмах студії «Волта Диснея» чи в тих зоопарках, де тварини ручні та їх можна гладити. Тлусті щури, бабаки з лискучими шубками, що повід’їдалися на такій жирній хавці, як гнилі гамбургери й зачервивлені овочі, тисячі мартинів, серед яких вряди-годи траплялися велетенські ворони, що походжали серед них повагом, мов сповнені задуми священики. А ще туди забігали на обід бродячі собаки з усього міста — коли не могли знайти сміттєвого бака, щоб його перевернути, чи оленя, щоб загнати. То були жалюгідні шавки з лихим норовом, пласкі, мов дошка, вічно оскалені. Ці гультіпаки кидались одна на одну через загиджені личинками мух шматки копченої ковбаси чи купу курячих кишок, що гидотно парували під сонцем.

Однак на Майла Пресмана, доглядача звалища, ці собацюри не нападали ніколи, бо Майло ніколи нікуди не ходив без Звірюки. Звірюка був псом, якого всі в Касл-Року боялися й ніхто ніколи не бачив. Найстрашнішим псом був Звірюка — принаймні доти, доки не сказився собака Кембера Куджо, а сталося це вже двадцять років по тому. На сорок миль навкруги не було іншого такого лютого пса (так люди казали), а що вже потворний він був зовні… годинник під час бою міг зупинитись від одного його вигляду. Про Звірючину лють дітлахи пошепки переказували легенди. Хтось казав, що він — наполовину німецька вівчарка, інші розповідали, що він майже на сто відсотків боксер, а один малий із Касл-В’ю, якому не пощастило зватися Гаррі Горром, заявляв, що Звірюка — доберман-пінчер, якому вирізали голосові зв’язки, щоб він міг нечутно підкрадатися й нападати на беззахисних жертв. Ще були такі діти, які розказували, що Звірюка — маніакальний ірландський вовкодав, і Майло Пресман годує його особливою сумішшю собачого корму «Ґейнс-міл» із курячою кров’ю. Ті самі діти казали, що Майло не наважується виводити Звірюку зі своєї хижки без ковпака, як ото на мисливських соколів надівають.

Та найпоширенішою була байка про те, що Пресман дресирує Звірюку не просто хапати людей, а хапати їх за певні частини тіла. Так, малий сердега, що незаконно перемахнув через огорожу звалища, щоб пошукати собі заборонених скарбів, міг почути крик Майла Пресмана: «Звірюко, фас! Рука!» І Звірюка вхопить того малого за руку й вгризеться в неї зубиськами, роздираючи шкіру й сухожилля, перетираючи слинявими щелепами на порох кістки, допоки Майло не скаже йому «фу!» Подейкували, що Звірюка міг відгризти вухо, ступню, ногу до коліна, прокусити око… а вже другий порушник, заскочений зненацька Майлом та його вірним Звірюкою, почує найстрашніший крик: «Звірюко! Фас! Яйця!» І до кінця життя потім той малий шукач скарбів співатиме сопрано. Самого Майла бачили частіше, а отже, більше про нього знали. Він був просто малотямущим роботягою, який доповнював свою крихітну заробітну платню, яку платила йому міська влада, тим, що ремонтував речі, які люди викидали, і потім їх перепродував.

Того дня на звалищі ні Майла, ні Звірюки ніде не було видно.

Ми з Крисом спостерігали, як Верн заливає воду в колонку, а Тедді осатаніло качає важіль. І нарешті його зусилля було винагороджено: з крана потекла чиста вода. Одразу ж обидва запхали голови під струмінь, тільки Тедді качав далі зі швидкістю одна миля на годину.

— Тедді божевільний, — тихо зауважив я.

— О, так, — буденним тоном погодився Крис. — До двадцяти чотирьох він точно не доживе. Це все через те, що батя йому вуха присмалив. От чого. Чокнутий він, під вантажівки отак кидатися. Він же ні хера не бачить, що в окулярах, що без них.

— А пам’ятаєш, як тоді, на сосні?

— Угу.

Рік тому Тедді з Крисом полізли на велику сосну, що росла за моїм будинком. Майже видряпалися на верхівку, але Крис сказав, що далі не можна, бо там усі гілляки гнилі. На обличчі в Тедді з’явився божевільний впертий вираз, і він сказав: «Та похрін», — у нього всі долоні були в сосновій живиці, і він збирався лізти далі, аж поки не торкнеться верхівки. І хоч би що казав йому Крис — Тедді було мов горохом об стінку. Отож, поліз він угору і справді дістався верхівки (він важив лише сімдесят п’ять фунтів[132], не забуваймо про це). Він стояв на найвищій гілляці, стискав липкою від живиці рукою верхівку, верещав, що він володар світу чи ще якусь таку дурню. І тут гнила гілляка, на якій він стояв, не витримала, з огидним звуком тріснула, і він стрімко полетів на землю. Те, що сталося далі, було з розряду подій, які змушують вас повірити, що на світі є Бог. Крис простягнув руку (суто рефлекторно), і так уже вийшло, що вхопив Тедді Дючампа за чуприну. Потім зап’ястя йому рознесло до неймовірних розмірів і він тижнів зо два не міг користуватися правою рукою, але він терпляче тримав Тедді доти, доки той із вересками й лайкою намацав під ногами живу гілляку, досить товсту, аби втримати його вагу. Якби Крис не вчепився в нього наосліп, летів би Тедді шкереберть усі сто двадцять футів[133] до землі й приземлився б кривавим потрощеним мішком від ударів об гілля. Коли вони злізли, Крис був весь посірілий і мало не блював од страху. А Тедді хотів на нього накинутися з кулаками, бо, бачте, за чуприну його тягнув. І вони б таки побилися, якби я не втрутився й не помирив.

— Мені час від часу це сниться. — Крис подивився на мене, і погляд у нього був напрочуд беззахисним. — Тільки в тому сні я не встигаю його схопити. У руці лишається кілька волосин, а Тедді верещить і падає. Дивно, скажи?

— Дивно, — погодився я. Ми подивилися один одному в очі й на мить уздріли там те справжнє, що робило нас друзями. Та потім відвели погляди й знову дивилися, як бісяться Тедді з Верном: зачерпують у жмені води, поливають один одного, верещать, сміються й обзиваються сцикунами.

— Так, але ти встиг, — сказав я. — Крис Чемберз не промазує, еге ж?