Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Та всі претензії, що так і пруть із цієї історії, не в змозі приховати те, що це надзвичайно сексуальне оповідання, написане надзвичайно недосвідченим юнаком (на той час, коли я писав «Місто самців», у мене було всього дві дівчини, та й то одну з них я передчасно облив спермою — не дуже-то я був схожий на Чико в наведеній вище оповідці). Ставлення до жінки тут навіть не те що вороже — воно балансує на межі огидності. Дві змальовані в «Місті самців» жінки — хвойди, а третя — просто посудина для зливу сперми, яка каже щось типу: «Я кохаю тебе, Чико» і «Зайди, почастую коржиками». А Чико весь такий із себе крутий мачо, куряга-роботяга, що наче зійшов із платівки Брюса Спринґстина. Хоча в той час, коли я надрукував це оповідання в університетському літжурналі (де воно опинилося між віршем під назвою «Відображення мене» та есе про правила відвідин студентських гуртяг жінками), про Спринґстина ще не чули. Це робота юнака, настільки ж невпевненого, наскільки й недосвідченого.

Та все ж то було перше з оповідань, які я написав, що за відчуттями здавалося цілковито моїм, повністю цілісним (після п’яти років марних спроб). Оповідання, яке ще, можливо, підніметься й зазвучить, навіть якщо з-під нього вибити опори. Бридке й незграбне, проте живе. Ще й досі, коли я його перечитую, ховаючи посмішку через псевдокрутизну та явні претензії, я бачу істинне лице Ґордона Лачанса між рядками друкованих літер, Ґордона Лачанса, молодшого, ніж той, що нині живе й пише, безперечно, більшого ідеаліста, ніж той автор бестселерів, який більше полюбляє переглядати свої контракти на друк книжок у м’яких обкладинках, ніж самі ті свої книжки. Але вже не такого молодого, як той, що пішов із друзями подивитися на труп малого хлопця, якого звали Рей Бравер. Того Ґордона Лачанса, що вже був на півдорозі до втрати свого світла.

Так, це не дуже добра оповідка. Її автор надто переймався тим, щоб слухати чужі голоси, замість того, щоб уважніше сприйняти той свій, що йде зсередини. Однак то був перший раз, коли я використав знайомі місцини й свої почуття в літературному творі. І побачивши те, що мене роками мучило, у новій формі, формі, над якою я встановив контроль, я відчув жахливу й п’янку радість. Минуло багато років відтоді, як мене навідала раптова думка про те, що Денні сидить у вбудованій шафі своєї примарної кімнати, де все залишилося таким, як і було колись. Чесно, я думав, що вже геть про це забув. Аж ось вона виринає в «Місті самців», дещо видозмінена… проте контрольована.

Я мусив опиратися бажанню багато чого змінити, переписати, оживити — і те бажання було досить-таки сильним, бо зараз мені та оповідка здається доволі ганебною. Та все ж є в ній і моменти, які мені подобаються. Якби в них втрутився цей старіший Лачанс, із першими проблисками сивизни у волоссі, то від цього вони б здешевіли. Такі моменти, як-от образ тіней на білій сорочці Джонні чи відбитки сліз дощу на голому тілі Джейн, видаються кращими, ніж мають на це право.

А ще то було перше оповідання, якого я не показував своїм батькам. Забагато Денні в ньому було. Забагато Касл-Рока. А понад усе, забагато тисяча дев’ятсот шістдесятого. Ти завжди знаєш правду, бо, коли поріжешся її гострим лезом чи пораниш іще когось, піде кров.

9

Моя кімната була на другому поверсі, і шкварило там — дай Боже: дев’яносто градусів як мінімум. А до середини дня й усі сто десять[129] бувало, навіть якщо всі вікна повідчиняти. Я страшенно тішився, що не мушу там сьогодні спати, і від думки про те, куди ми йдемо, мене всього аж радісним дрожем проймало. Я згорнув дві ковдри в сувій і перев’язав старим ременем. Забрав усі свої гроші — аж шістдесят вісім центів. Після цього я був готовий відчалювати.

Я спустився задніми сходами, щоб уникнути зустрічі з татом перед будинком. Але даремно непокоївся — тато досі був у саду, зрошував безглуздими веселками повітря й дивився крізь них.

Я пішов уздовж Самер-стрит і зрізав кут через пустир на Карбайн — де тепер стоять офіси каслрокської газети «Колл». Я саме чимчикував по Карбайн до будівлі клубу, коли біля бровки спинилася машина й з неї виліз Крис. В одній руці він тримав старий бойскаутський наплічник, а в іншій — дві ковдри, туго згорнуті й перев’язані линвою для сушіння білизни.

— Містере, спасибі, — сказав він і побіг до мене, а машина рушила собі. Через плече в нього була перекинута бойскаутська баклага, що теліпалася при стегні. Очі в нього аж сяяли.

— Ґорді! А показати тобі щось?

— Ну, давай. А що?

— Тільки сюди йди. — Він махнув рукою в бік вузького проходу між кафешкою «Блакитна цятка» і каслрокською аптекою.

— Чого це, Крисе?

— Та йди, кажу!

Він побіг у завулок, а я, повагавшись лише хвильку (рівно стільки мені знадобилося, щоб забити на здоровий глузд), припустив слідом за ним. Дві будівлі йшли не паралельно, а ніби хилилися одна до одної, тож ближче до кінця завулок звужувався. Ми брели крізь сміттєві потоки старих газет і переступали через підступні іскристі гнізда битих пляшок з-під пива й содової. Крис зайшов за «Блакитну цятку» і поклав ковдри. Біля стіни закладу вишикувалися вісім чи дев’ять сміттєвих баків, і штиняло звідти неабияк.

— Фу! Крисе! Ти довго думав?

— Дай руку, — механічно промовив Крис.

— Ні, серйозно, я зараз вириг…

Слова застрягли в мене в горлі, і я геть-чисто забув про смердючі баки. Поки я говорив, Крис розстебнув рюкзак, розкрив його й пошарудів усередині. Тож тепер простягав мені здоровенний пістолет із темним дерев’яним руків’ям.