Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Не знаєш, який ти дурень, — каже Чико, нажаханий тим, що тільки-но мало не зірвалося з його губ.

— Краще замовкни, негайно, — радить батько. — Бо я з тебе, Чико, дурощі виб’ю. — Так він його називає, лише коли дуже розлютиться.

Розвернувшись, Чико бачить, що Вірджинія стоїть на іншому боці кімнати, дуже уважно розправляючи свою спідницю, і дивиться на нього своїми великими спокійними карими очима. Очі в неї прегарні. Усе решта не таке красиве, уже не таке молоде, але ті очі убезпечать її ще на багато років, думає Чико й відчуває, як повертається чорна ненависть: «От він вмер, ми його шкуру вичинили здуру, і поклали ми сушитись на сарай».

— Вона тебе під п’яту загнала, а ти боїшся, що не даватиме, і нічого з цим не робиш!

Раптом Біллі не витримує всіх тих криків — він лементує від жаху, впускає тарілку з сосисками й квасолею та затуляє обличчя руками. Квасолева підливка заляпує йому недільне взуття й розливається по килиму.

Сем ступає крок уперед, один-єдиний, та так і спиняється, бо Чико киває до нього пальцем, підзиваючи до себе, наче каже: «Ага, вперед, переходь уже до діла, чого ти, у сраці, так довго дляєшся?» Вони застигають, мов статуї, та так і стоять, поки не озивається Вірджинія. Голос у неї тихий і спокійний, мов ті карі очі.

— Еде, у твоїй кімнаті була дівчина? Ти ж знаєш, як ми з твоїм татом до цього ставимося. — А тоді, наче висловлюючи запізнілу думку: — Вона залишила носовичок.

Він втуплюється в неї поглядом, лютує, однак неспроможний висловити все, що в нього накипіло: те, яка вона брудна, як несхибно стріляє в спину, як заскакує ззаду й підрізає тобі сухожилля.

«Можеш мене вдарити, якщо хочеш, — промовляють ті спокійні карі очі. — Я знаю, ти знаєш, що відбувалося до того, як він помер. Але дістати мене ти можеш тільки так, правда ж, Чико? Та й то лиш у тому разі, якщо батько тобі повірить. А якщо він тобі повірить, це його вб’є».

На цей новий виверт батько кидається, мов ведмідь.

— Ти, малий виродку, трахався в моєму домі?

— Семе, будь ласка, добирай слова, — спокійно промовляє Вірджинія.

— То це тому ти не схотів з нами поїхати? Щоб тра… щоб…

— Скажи це! — крізь сльози каже Чико. — Не дозволяй їй затикати тобі рота! Кажи! Кажи, що мав на увазі!

— Іди геть, — безбарвним тоном мовить батько. — І не повертайся, поки не попросиш вибачення в матері й у мене.

— Не смій! — кричить він. — Не смій називати цю суку моєю матір’ю! Я тебе вб’ю!

— Едді, не кричи! — верещить Біллі. Слова виходять у нього невиразними, мов крізь вату, бо він досі затуляє обличчя долонями. — Не кричи на татка! Будь ласка, не кричи!

Вірджинія непорушно стоїть у дверях, не зводячи погляду спокійних очей із Чико.

Сем наосліп відступає на крок і вдаряється об край м’якого крісла. Важко осідає в нього й відвертає обличчя до волохатого передпліччя.

— Едді, коли чую від тебе такі слова, я на тебе навіть дивитися не можу. Мені дуже погано робиться.