Розділ без назви (3)

Джеку знадобився якийсь час, щоб вирівняти дихання, тоді він веде далі. Часу мало. Вони обоє це знають. Здається, він відчуває його швидкоплинність.

— Ви з Джуді Двійники, але жодна з вас не подорожувала — вона ніколи не була тут, а ти ніколи не була там. Ви… говорите крізь стіну.

— Так.

— Коли вона писала ті речі, це ти нашіптувала їй крізь стіну?

— Так. Я знала, що надто сильно тисну на неї, але була змушена. Змушена! Це не просто питання повернення її дитини, хоча це теж важливе. На те були і набагато серйозніші причини.

— Наприклад?

Вона хитає головою.

— Не я маю тобі про це розповісти. А той, хто набагато величніший.

Він розглядає крихітні пов’язки на кінчиках її пальців і розмірковує щодо того, як Софі і Джуді намагалися пробратися крізь стіну одна до одної. Морґану Слоуту, швидше за все, було достатньо одного лише бажання, щоб він міг стати Морґаном Оррісом.

Коли Джеку було дванадцять, він зустрічав і інших, хто мав таки талант. Не він; він завжди був єдиний у своєму роді і завжди був Джеком у обох світах. Джуді та Софі, однак, не можуть перестрибувати з однієї реальності в іншу. Щось не пускає їх. Вони могли лише перешіптуватися крізь стіну між світами. На те мали б бути важливі причини, але в даний момент він не може вигадати жодної.

Джек оглядає порваний намет, який, здається, дихає сонячним промінням і тінями. Клапті розвіваються. У сусідній кімнаті через дірку в стіні з тонкої тканини він бачить кілька перевернених ліжок.

— Що це за місце? — запитує він.

— Свого роду лікарня, — усміхається вона.

Він здіймає очі вгору.

— О? — і знову звертає увагу на хрест. Він тепер бордовий, але колись, безсумнівно, був червоним. Червоний хрест, дурню, — думає він. — О, але вона трохи… ну… стара?

Усмішка Софі стає ширшою, і Джек помічає в ній іронію. Хай би що це була за лікарня, він припускає, що це далеко не щось на кшталт головної лікарні або відділення швидкої допомоги.

— Так, Джеку, дуже стара. Колись на Територіях таких наметів було близько дюжини. На Територіях у Ближчому світі та Середньому світі зараз їх залишилося лише декілька. Можливо, тільки ця. Сьогодні вона тут, завтра… — Софія підводить руки і опускає їх. — Будь-де. Можливо, навіть з іншого боку стіни, яка розділяє нас із Джуді.

— Це щось схоже на подорожуючий медичний рундук комедіантів?

Це, мабуть, жарт, і він здригається, коли вона спочатку киває, тоді сміється і плескає в долоні.

— Так! Так, справді! Хоча ти не захотів би тут лікуватися.