Розділ без назви (3)

— Ви відкрили вміння подорожувати завдяки тому, що у вас всередині.

— Гаразд, триразова хвала добре відомого всім безумства. Пора. Ви маєте бути копісменом. Я зможу пройти лише половину шляху, але вам знадобляться всі ваші сили.

— Думаю, що і ваші сили вас здивують.

— Візьміть мене за руку і зробіть це Джеку. Перейдіть. Вона чекає, я маю передати вас їй. Ви знаєте, як її звати, правда?

Він розтуляє рот, але не може говорити. Сила, яка, здається, виходить із самого центру землі, проникає в його тіло, проносить електричний заряд через кров, напружує скальп, змушує його притиснутись своїми тремтячими пальцями до тремтячих пальців Джуді Маршалл. Відчуття надзвичайної легкості і жвавості збираються разом і заповнюють його внутрішню порожнечу; водночас він відчуває і своє тіло, що раніше перед польотом ніколи не відчував. Це схоже на зліт ракети, думає він. Земля, здається, здригається в нього під ногами.

Йому вдається опустити очі, поглянути на свої руки, перевести погляд на Джуді Маршалл, яка, відкинувши голову назад, паралельно до вібруючої підлоги, заплющує очі, посміхається в стані екстазу. Її оточує біле мерехтливе світло. Гарні коліна, ноги світяться під подолом старого синього одягу, вона стоїть босоніж. Навколо нього світло мерехтить також. Все це надходить від неї, — думає Джек, — і від…

Повітря наповнює шелестіння, копії робіт Джорджиї О’Кіф злітають зі стін, низький диван, підтанцьовуючи, відсувається від стіни, папери кружляють у вихорі, злітають зі стола, що вібрує, вузька галогенна лампа падає на землю. У всій лікарні, на кожному поверсі, у кожному відділенні і в кожній палаті ліжка вібрують, телевізори вимикаються, інструменти брязкають на тацях, світло мерехтить. Іграшки падають із полиць сувенірного магазину, вази з високими ліліями ковзають по мармуровій підлозі. На п’ятому поверсі лампочки вибухають і розсипаються рясними іскрами.

Ураганний шум дедалі збільшується і збільшується. Разом із неймовірно гучним свистінням утворюється широка біла запона, яка одразу ж перетворюється на маленьку точку і зникає. Зникає також і Джек Сойєр, і зникає Венделл Ґрін з комірчини.

Вони проникли на Території, залишили один світ і увійшли в інший, виснажені і змучені, Боже, це було в сотні разів сильніше, ніж добре відоме сальто. Джек лежить, дивиться на розірване біле простирадло, що колишеться, як розірване вітрило. Чверть секунди тому він бачив інше біле простирадло, але воно було з яскравого світла, а не таке, як це. М’яке ароматне повітря ощасливлює його. Спершу він лише усвідомлює, що хтось тримає його за праву руку, а тоді, що поруч з ним лежить вражаюча жінка. Джуді Маршалл. Ні, не Джуді Маршалл, яку він по-своєму любить, а інша дивовижна жінка, яка колись шепотіла Джуді крізь стіну вночі і яка останнім часом наблизилась ще ближче. Він ледь не вимовив її ім’я, коли…

У поле його зору потрапляє миле обличчя, водночас схоже і не схоже на обличчя Джуді. Його було виточено на тому ж токарному верстаті, випечено в тій же печі, виліплено тим же одурманеним скульптором, але ніжнішими і легшими дотиками. Від подиву Джек не може рухатись. У нього перехопило подих. Ця жінка, чиє обличчя зараз над ним усміхається з ніжною нетерплячістю, ніколи не народжувала, вона ніколи не подорожувала за межі рідних Територій, ніколи не літала на літаку, не водила авто, не дивилася телевізора, не вичерпувала лід з морозильної камери, не користувалася мікрохвильовкою: вона випромінює натхнення і внутрішню благодать. Він бачить, що вона світиться зсередини.

Про її чудове почуття гумору, ніжність, співчуття, розум, силу свідчать блиск в очах, лінії рота, кожна риса обличчя. Він знає її ім’я, і воно чудово їй підходить. Джеку здається, що він вмить закохався в неї і що вона одразу полонила його, нарешті він може вимовити її чудове ім’я.

Софі.

21

— Софі.

Досі тримаючи її за руку, він підводиться на ноги разом із нею. Його ноги тремтять. Очі здаються надто гарячими і надто великими для їхніх западин. Однаково він відчуває страх і захоплення. Його серце калатає, але удари його приємні. Він вимовляє вдруге її ім’я, трохи гучніше, але його голос, ще надто слабкий, губи заніміли, неначе їх натерли льодом. Він говорить, як людина, яка відходить від сильного удару в живіт.

— Так.

— Софі.

— Так.

— Софі.

— Так.