Розділ без назви (3)

Вона супиться.

— Гал-до-єн-на… лімпа? Лемпа?

Він відчуває, що на його онімілих губах з’являється усмішка.

— Не зважай.

— Але з тобою все гаразд.

Він розуміє, що їй потрібно, щоб з ним усе було гаразд, тож він скаже, що так, але насправді ні. Він хворий і радий цій хворобі. У нього стався любовний напад, від якого йому не вилікуватися. Якщо не враховувати любові до матері, то це почуття було зовсім інше, інший вид любові; хай би що там тлумачив Фрейд — він це відчував уперше. Безперечно, в нього вже були випадки, коли він думав, що закохувався, але це було до сьогоднішнього дня. До того, як він побачив блакить її очей, усмішку і навіть те, як тіні, що падають крізь порваний намет, пливуть по її обличчю, мов косяк риб. У цей момент він би міг кинутися з гори, якби вона попросила, пройшов би крізь палаючий ліс, приніс би полярного льоду, щоб охолодити їй чай, хоча це все одно не означало б, що з ним усе гаразд. Але їй потрібно, щоб так було. Він потрібен Тайлеру.

«Я копісмен», — думає він.

Спершу така концепція здається несуттєвою, порівняно з її красою — її звичайною реальністю, — але згодом він змінює думку. Як завжди. Крім того, що ще його сюди привело? Привело сюди всупереч його волі, маючи найкращі наміри?

— Джеку?

— Так, усе гаразд. Я вже перестрибував раніше. — Але ніколи поруч зі мною не було такої краси, — думає він, — це проблема. Ти — моя проблема, моя леді.

— Так. Приходити і йти — твій талант. Один із твоїх талантів. Мені казали.

— Хто?

— Потім, — каже вона. — Потім. Ще треба зробити велику справу, а поки що мені потрібна хвилинка. Від тебе… у мене перехопило подих.

Джек страшенно радий чути це. Він усвідомлює, що досі тримає її за руку. Він цілує цю руку, як Джуді цілувала його руки у світі з іншого боку стіни, і коли він це робить, то бачить охайні пов’язки на кінчиках її трьох пальців. Він хотів би наважитися обійняти її, але лякає його і її краса, і лишень її присутність. Вона трохи вища за Джуді — можливо, дюйми на два, не більше, — і волосся має світліше, відтінку золотавого нерафінованого меду, що витікає з розламаних стільників. Вона одягнена у звичайний бавовняний халат, білий, з синьою окантовкою, що пасує до її очей. Вузький V-подібний виріз окреслює шию. Подол прикриває коліна. На одній з її босих ніг тонкий майже непомітний браслет. У неї більші груди, ніж у Джуді, стегна трохи ширші. Сестри, можна було б подумати, якби не однакове ластовиння на носі й така сама біла смужка шраму на долоні лівої руки. Джек не сумнівається, що причини шрамів різні, але здобули вони їх в один день і один час.

— Ти її Двійник. Двійник Джуді Маршалл. — Проте слово, яке він вимовляє, зовсім не Двійник, як не дивно і неправдоподібно, він говорить слово арфа.

Замислившись, наскільки близько струни арфи знаходяться поруч одна з одною і що їх розділяє лише один дотик пальця, він вирішує, що слово це було не таке вже й безглузде.

Вона дивиться вниз, усмішка зникає, тоді підводить голову і намагається всміхнутися знову.

— Джуді з іншого боку стіни. Коли ми були дітьми, ми часто розмовляли. Навіть коли ми виросли, то з’являлись одна одній у снах. — Він стривожений, побачивши в її очах сльози, що згодом стікають щоками. — Я довела її до божевілля? Я позбавила її глузду? Будь ласка, скажи, що ні.

— Ні, — каже Джек. — Вона йде по туго натягненому канату, але ще не впала. Вона сильна.

— Ти маєш повернути їй Тайлера, — каже Софі. — Для обох нас. Я ніколи не мала дітей. Я не можу мати дітей. Я стала… жертвою насильства, розумієш. Коли була зовсім юною. Наді мною позбиткувався той, кого ти добре знав.