Розділ без назви (3)

— ВИВЕДІТЬ ЙОГО. ДАЙТЕ НАМ УБИВЦЮ!

— Вони збираються взяти його, — бурмоче Шнобель. Він повертається до свого загону й дивиться на них поглядом водночас лютим і переляканим. На його широкому чолі виступає піт великими ідеальними краплями. — Коли вона їх розкачає, то піде, а вони попрямують за нею слідом. Не біжіть, так само тримайте руки схрещеними. Коли вони вас схоплять, не чиніть опору. Якщо хочете побачити завтрашній день, не чиніть опору.

Натовп стоїть по коліна в тумані, схожому на зіпсоване знежирене молоко, виспівуючи:

— ВИВЕДІТЬ ЙОГО. ДАЙТЕ НАМ УБИВЦЮ!

Венделл Ґрін виспівує разом із ними, але це не заважає йому фотографувати. Тому що це, чорт забирай, історія життя.

Від дверей за Шнобелем лунає клацання. Так, вони замикаються. — думає він. — Дякую, покидьки.

Але цей звук свідчить, що двері відчинили, а не замкнули. З них виходить Джек Сойєр. Він проходить повз Шнобеля, навіть не глянувши і не зреагувавши, коли той бурмоче:

— Агов, я б не радив вам підходити до неї.

Повільно, але не вагаючись, Джек іде до вільного місця на стоянці між будівлею і натовпом, на чолі якого стоїть жінка — статуя свободи, що тримає в руці замість факела здійняту вгору петлю. У звичайній сірій сорочці без коміра і в темних штанах Джек схожий на лицаря з якоїсь романтичної історії, у якій він іде, щоб попросити руки і серця. Квіти, які він несе в руці, лише доповнюють це враження. Крихітні білі суцвіття — це і є те, що залишив йому Спіді поруч із раковиною в санітарній кімнаті Дейла, букет неймовірно запашних білих квітів.

Це лілії з долин, з Територій. Спіді не залишив жодних указівок, як їх застосувати, але Джеку і не потрібні вказівки.

Натовп замовкає. Лише Тенсі, котра загубилася у світі Ґорґа, скандує:

— Виведіть його. Дайте нам убивцю!

Вона не зупиняється, аж доки Джек не стає просто перед нею, але він не тішить себе надією, що його чарівне обличчя чи бравий зовнішній вигляд змусять її припинити галасувати. Це запах квітів, їхній солодкавий вібруючий аромат — цілковита протилежність запаху тухлого м’яса, що просяк усе навколо «Смачно в Еда»

Її очі ясніють… принаймні ледь-ледь.

— Виведіть його, — каже вона Джеку.

Вона немов запитує.

— Ні, — каже він, і його тон сповнений неймовірної ніжності: — Ні, люба.

Позаду них Дудлс Зенґер раптом згадує про свого батька, мабуть, уперше за останні двадцять років, і починає плакати.

— Виведіть його, — благає Тенсі. Тепер у неї самої очі наповнені слізьми: — Виведіть монстра, який убив мою красуню.

— Якби він у нас був, — каже Джек — то, можливо, я і вивів би, — хоча він знає краще: — Але той, кого ми впіймали, — це не той кого ви хочете бачити. Це не він.