Розділ без назви (3)

Тут, далеко від річки, туман не надто густий, але після того, як дві дюжини легковиків і пікапів з’їжджають із запилюженої стоянки перед баром і прямують за розбитим, з одною фарою «І.Х.», таверна зникає з їхнього виду. У ній залишилось близько півдюжини людей, що не піддалися пристрасним закликам Тенсі. Один із них Смердючий Сир, бармен. Смердючий має охороняти цінні запаси алкоголю, тож нікуди звідси не збирається. Телефонує він на «911» і повідомляє Ерні Теріолту здебільшого через кепський настрій. Бо сам не може поїхати й розважитись, а от чому б, чорт забирай, не зіпсувати свято для решти цих вилупків.

Двадцять автомобілів залишають «Сенд Бар». До того часу, як караван минає «Смачно в Еда» (провулок, що веде до нього, огороджений жовтою стрічкою) і знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО», поруч із зарослою дорогою, що прямує до покинутого будинку (який ніхто не огороджував, і навіть не помітив його), кількість машин збільшується до тридцяти. За «Ґольцом» ця цифра сягає п’ятдесяти, а біля «7-11» — близько вісімдесяти, а то й більше легковиків і пікапів та приблизно двохсот п’ятдесяти людей. Кількість зростає завдяки наявності мобільних телефонів.

Тедді Ранкельман, як не дивно, мовчазний (він боїться блідолицьої жінки, яка з широко відкритими очима і застиглим вищиром на обличчі сидить поруч із ним), зупиняє свій старий пікап перед в’їздом на стоянку ВПФЛ. Тут, на Самне-стрит, — крутий спуск, тому він перемикає авто на ручні гальма. Інші автомобілі зупиняються позаду нього, заповнюючи вулицю гуркотом заіржавілих глушників та вихлопних труб. Невідрегульоване світло фар пробивається крізь туман, як промені прожекторів на прем’єрі фільму. Сирість річки змішується із запахами пального, гарячого машинного мастила та накладок зчеплення. За мить двері авто починають відчинятись і з грюкотом зачинятися. Але ніхто не розмовляє. Ніхто не кричить. Немає непристойних вигуків. Не сьогодні. Новоприбулі стоять групками поруч з автомобілями, на яких приїхали, спостерігають, як пасажири пікапа Тедді перестрибують через борт кузова збоку, а деякі з них стрибають через прохід ззаду. Тедді підходить до пасажирських дверей, мов хлопець, що привіз подружку на випускний бал, і допомагає вийти тендітній молодій жінці, яка втратила доньку. Здається, туман окреслює її силует дивною електричною аурою, так само, як синє люмінесцентне світло освітлювало біцепси Шнобеля.

Коли вона з’являється, натовп видає колективне (сповнене любові) зітхання. Вона — це те, що їх об’єднує. Усе своє життя Тенсі Френо була непримітною і забутою, зрештою навіть Каббі Френо, який втік від неї у Ґрін Бей, залишив її саму і забув, змусивши працювати на кількох роботах. Лише Ірма пам’ятала її, лише Ірму вона цікавила, але зараз Ірма мертва. Її немає тут, щоб побачити (хіба якщо вона дивиться з небес, як гадає Тенсі якоюсь далекою недосяжною частиною своєї свідомості), що її матір раптом опинилася в центрі уваги. Тенсі Френо сьогодні ввечері стала наймилішим об’єктом для очей і серця Френч Лендінґа. Але не для його розуму, бо його розум тимчасово потьмарився (мабуть, у пошуках свідомості), а от для очей і серця — достоту. І тепер делікатно, як вона це робила, коли була дівчинкою, Дудлс Зенґер наближається до жінки, заради якої тут усі зібралися. Те, що помітила Дудлс на дні кузова пікапа Тедді, — це був шматок старої брудної мотузки, замащеної мастилом, але достатньо товстої, щоб зробити те, що вона задумала. З витонченого кулачка Дудлс звисає петля, зроблена її вправними ручками дорогою до міста. Вона простягає мотузку Тенсі, котра здіймає її в туманному світлі.

Натовп видає ще одне зітхання.

Із зашморгом у підведених руках Тенсі схожа на жінку Діогена, яка шукає чесного чоловіка, а не канібала, над яким треба вчинити самосуд, тендітна Тенсі в джинсах і сорочці, забризканій кров’ю, прямує до автостоянки. Тедді, Дудлс і Фредді Сакнессам ідуть за нею, а за ними — решта. Мов течія, вони рухаються до поліційного відділку.

Грізна П’ятірка і далі стоїть зі схрещеними на грудях руками, спинами до цегляної стіни.

— Що, чорт забирай, будемо робити? — запитує Мишеня.

— Я не знаю, як ви, — каже Шнобель, — але я стоятиму тут, аж доки вони мене не схоплять, а швидше за все, так і буде. — Він дивиться на жінку, яка несе петлю в руці. Він великий хлопчик, і це вже не перша його пригода, але ця жінка лякає його своїми порожніми та широко відкритими, мов у статуї, очима. У неї щось за поясом. Щось чорне. Це ніж? Якийсь кинджал? — Я не збираюсь битися, тому що це не спрацює.

— Вони замкнуть двері, правда? — нервово запитує Док. — Я маю на увазі, копи замкнуть двері.

— Можу собі уявити, — каже Шнобель, ні на мить не відводячи погляд від Тенсі Френо. — Але якщо цей народ хоче Поттера, то вони дістануться до нього будь-яким способом. Глянь на них, спаси Господи. Їх кілька сотень.

Тенсі зупиняється, петля досі вгорі.

— Виведіть його, — каже вона. Її голос гучніший, ніж мав би бути, неначе якийсь лікар хитро приховав підсилювальний ґаджет у її горлі. — Виведіть його. Дайте нам убивцю!

Дудлс приєднується.

— Дайте нам убивцю!

І Тедді:

— Дайте нам убивцю!

І Фредді:

— Виведіть його! Дайте нам убивцю!

А тоді решта. Це було схоже на одну зі звукових доріжок у програмі «Борсучий вал» Джорджа Ретбуна, наприклад «Тримай удар!» або «На Вісконсин!». Вони кричать: