Розділ без назви (3)

— Думаю, що так, — каже Дейл.

Через двадцять хвилин Джек і Генрі (цього джентльмена привели сюди з пікапа, і він досі намагається зорієнтуватися) сидять у кабінеті Дейла. З кімнати для очікування, що за зачиненими дверима, чутно розмови, які супроводжуються реготом і сміхом: там майже всі копи відділку поліції Френч Лендінґа, це неначе клята новорічна вечірка. Іноді лунають вигуки і ляскання, які можуть бути тільки звуками хлопців (і дівчат) у синьому, що дають п’ять. Через деякий час Дейл заспокоїть їх, але поки що дає їм змогу зняти напругу. Він розуміє, що вони зараз відчувають, хоча сам уже заспокоївся.

У Джорджа Поттера зняли відбитки пальців і запроторили його в камеру нагорі, щоб обміркував усе. Браун і Блек з поліції штату вже в дорозі. Поки що досить. Щодо тріумфу… ну, усмішка його друга і погляд в нікуди на якийсь час відкладали тріумф.

— Я думав, що ти перешкоджатимеш Шнобелю, але добре, що ти цього не зробив, — каже Джек. — У нашому Рівер-Сіті могли б виникнути серйозні проблеми, якби ти спробував застосувати до нього силу.

— Думаю, після сьогоднішнього вечора я зміг краще зрозуміти, що він відчуває, — відповідає Дейл. — Сьогодні, коли зникла моя дитина, я мало в штани не наклав.

— Девід? — кричить Генрі, нахиляючись уперед. — Із Девідом усе гаразд?

— Так, дядьку Генрі, з Девідом усе гаразд.

Дейл переводить погляд на людину, яка зараз живе в будинку його батька. Він пригадує, як Джек уперше побачив Торнберґа Кіндерлінґа. До того часу Дейл знав Джека протягом дев’яти днів — достатньо, щоб сформувати кілька позитивних вражень, але недостатньо, щоб зрозуміти, який Джек Сойєр насправді надзвичайний. Того дня в «Пивному гриль-барі» Жанна Мессенґейл розповіла Джеку про жест, який показував Кіндерлінґ, коли був трохи напідпитку, а саме, що він затискав носа, вивертаючи долоню назовні.

Тоді вони саме повернулись до поліційного відділку після інтерв’ю з Жанною. Дейл супроводжував Джека того дня. Коли Джек уже мав виходити з авто, Дейл торкнувся його плеча.

— Моя мама завжди казала: «Дізнайся ім’я, і вже до вечора ти знайдеш цю особу», — він показав на Секонд-стрит, де кремезний лисий тип щойно вийшов з магазину «Нью і Неушен» з газетою під пахвою і пачкою сигарет у руці.

— Це Торнберґ Кіндерлінґ власною персоною.

Джек нахилився вперед і мовчки почав вдивлятись гострими (мабуть, найнемилосернішими) очима, які Дейлу доводилось коли-небудь бачити.

— Хочеш, під’їдемо ближче?

— Ні. Тихіше.

Джек сидів, не рухаючись та примруживши очі, одна нога його була в кабіні, а друга — за межами авто. Дейлу здавалося, що Джек навіть не дихав. Він дивився, як Кіндерлінґ розпаковує пачку, витягує сигарету, кладе її до рота і запалює. Він спостерігав, як Кіндерлінґ, глянувши на заголовок «Вісника», підходить до свого автомобіля — позашляховика «Субару». Дивився, як той сідає. Дивився, як від’їжджає. Аж тоді Дейл зрозумів, що і сам затримав дихання.

— Ну? — запитав він, коли автомобіль Кіндерлінґа зник. — Що думаєш?

І Джек сказав:

— Думаю, це він.

Але Дейл знав краще. Навіть тоді він знав краще. Джек сказав «Я думаю» лише тому, що вони з Дейлом, начальником відділку поліції Френч Лендінґа, у Вісконсині були надто мало знайомі, ще надто мало пропрацювали разом. Він мав на увазі «Я знаю». І хоча це, здавалося, було неможливим, Дейл цілком повірив йому.

Тепер, сидячи в кабінеті за столом навпроти Джека — його, хоча й неохочого, проте надзвичайно талановитого помічника, — Дейл запитує: