Розділ без назви (3)

Не може рухатися.

Через туман темніти у Френч Лендінґу почало дуже рано. Зараз приблизно пів на дев’ятнадцяту. Розмиті жовті вогні «Притулку для старих Макстона» схожі на вогні круїзного лайнера під час штилю на морі. Відділення «Маргаритка» — рідний дім для чудової Еліс Везер і для зовсім не чудового Чарльза Бернсайда. У Піта Векслера і Буча Єркси закінчилася їхня денна зміна, тож вони обоє пішли додому. Зараз за столом сидить Віра Хатчінсон, широкоплеча блондинка, волосся якої знебарвлене пергідролем. Перед нею книжка з кросвордами. Наразі вона ламає голову над «№ 6» по горизонталі: рудий домашній кіт, наприклад. Сім букв, перша «Ґ», третя «Р», шоста «Л». Вона ненавидить такі позарозумові слова.

Двері санітарної кімнати відчиняються зі звуком, схожим на свистіння. Віра підводить погляд і бачить, що звідти виходить Чарльз Бернсайд, човгаючи ногами, у синьому халаті й капцях у жовто-чорну смужку, схожих на великих пухнастих джмелів. Вона одразу ж їх упізнає.

— Чарлі? — запитує вона, поклавши олівець у книжку кросвордів і згорнувши її.

Чарлі саме човгає повз неї, щелепа відвисла, довгі патьоки слини теж звисають. Але в нього ще є неприємний вишкір, на який Віра не звернула уваги. Ця людина, можливо, і втратила розум, але кілька звивин там таки ще функціонують. Вона знає, що іноді Чарлі Бернсайд справді не чує її (або не розуміє), але цілком переконана, що іноді він просто вдає, що не розуміє. Їй здається, що так є й цього разу.

— Чарлі, чому ти взув капці Елмера? Ти ж знаєш, що це подарунок від його правнучки.

Літній чоловік — Берні для нас, Чарлі для Віри — човгає далі, у напрямку до «Р18». Він переконаний, що обрав правильний шлях.

— Чарлі, зупинись.

Чарлі зупиняється. Він стоїть на початку коридору відділення «Маргаритка», неначе машина, яку вимкнули. Щелепа відвисла. Потік слини звисає, на ленолеумі одразу ж утворюється мокра пляма поруч із цими абсурдними, але кумедними капцями.

Віра підводиться, прямує до нього, опускається перед ним на коліна. Якби вона знала те, що знаємо ми, то, мабуть, була б не такою запопадливою, щоб підкладати свою білу беззахисну шию під його звислі руки, покручені від артриту, але все ще сильні. Але вона, звичайно ж, не знає.

Вона хапає лівий капець:

— Піднімай, — каже вона.

Чарльз Бернсайд підводить праву ногу.

— О, перестань бути таким йолопом, — каже вона. — Другу.

Берні трохи підводить ліву ногу, саме настільки, щоб вона могла зняти капець.

— Тепер праву.

Віра дивиться на його ступні й не бачить, що він витягнув член із ширінки своїх просторих піжамних штанів і удає, що мочиться на схилену голову Віри. Його оскал стає ще ширшим. Водночас він підводить праву ногу, і вона знімає другий капець. Коли жінка знову здіймає голову, старий зморшкуватий інструмент Берні вже там, де й має бути. Він хотів охрестити її, справді хотів, але для сьогоднішнього вечора, мабуть, уже достатньо пустощів. Ще одна маленька справа — і він вирядиться у світ мрійливих снів. Тепер він уже старий монстр. Йому треба відпочити.

— Ось так, — каже Віра. — Не хочеш сказати, чому один із них брудніший за другий? — Відповіді немає. Вона й не очікувала. — Гаразд, чудово. Повертайся до своєї кімнати або до кімнати для відпочинку, якщо хочеш. Здається, сьогодні дають попкорн і желе. Усі дивляться «Звуки музики». Я поверну капці на місце, і те, що ти їх брав, буде нашим маленьким секретом. Але якщо ти візьмеш їх ще хоча б раз, я буду змушена тебе виказати. Capisce?

Берні просто стоїть з байдужим… але огидним незначним вишкіром, що здіймає старі зморшкуваті щоки. А в очах виблискує іскорка. Так, він capisce.

— Йди далі, — каже Віра. — І сподіваюсь, ти не випорожнився там на підлогу, старий шкарабуне.