Розділ без назви (3)

З довгим стогоном Фред Маршалл відчиняє двері й вискакує з авто. Джек наздоганяє його вже на краю оглядового майданчика, де він стоїть, тримаючи притиснену до грудей кепку, дивлячись на синьо-зелені пагорби за довгими сільськогосподарськими полями, що схожі на строкату ковдру. Він повертає голову, щоб поглянути на Джека.

— Думаєте, він досі живий?

— Я думаю, він живий.

— У тому світі? — Фред показує на пагорби. Сльози ллються з його очей, голос м’якшає: — У світі, який, як казала Джуді, розташований десь там.

— У тому світі.

— Тоді підіть туди і знайдіть його! — кричить Фред. Його обличчя сяє від сліз, він показує на горизонт бейсбольною кепкою. — Підіть туди і поверніть його, чорт забирай! Якщо я не можу, то це маєте зробити ви.

Він ступає на крок уперед, неначе замахується кулаком, а тоді обома руками обіймає Джека Сойєра і схлипує.

Коли плечі Фреда перестають здригатись і він лише важко дихає, Джек каже:

— Я зроблю все, що в моїх силах.

— Я знаю. — Він відступається та витирає обличчя. — Вибачте, що так накричав на вас. Я знаю, що ви хочете нам допомогти.

Вони обоє повертаються до автомобіля. Далеко на заході видніються незрозумілі, розпливчасті, димні плями, неначе блідо-сіра запона накрила другий берег річки.

— Що то? — запитує Джек. — Дощ?

— Ні, туман, — каже Фред. — Надходить із Міссісіпі.

Частина третя

Нічний берег Плутона

15

До вечора температура знижується на п’ятнадцять градусів, мов сумний холод огортає незначну частину Кулі Кантрі. Грози немає, але небо набуває фіолетового відтінку, від річки здіймається туман і оповиває похилий схил Чейз-стрит, спершу облягає ринви, а тоді й будівлі. Він не ховає їх повністю, як це іноді буває взимку та навесні, але робить усе навколо розпливчастим: забирає кольори і пом’якшує форми. У тумані знайоме здається чужим. І запах, задавнений запах чайок, проникаючи глибоко до рецепторів нюху, будить задню частину мозку, що найбільше має здатність вірити в монстрів і породжує страх у серці.

На Самне-стрит Деббі Андерсон досі працює диспетчером. Арнольда Грабовського, Навіженого Угорця, відправили додому без значка, фактично відсторонили, і він відчуває, що варто поставити дружині кілька резонних запитань (відповіді на них він наперед знає, і від цього йому ще дужче щемить серце). Деббі, насупившись своїм зморшкуватим обличчям, стоїть біля вікна із чашкою кави в руці.

— Мені це не подобається, — каже вона Боббі Дюлаку, який похмуро пише звіти. — Це нагадує мені фільми кіностудії «Хаммер», які я бачила по телевізору, ще коли навчалась у старших класах середньої школи.

— Фільми кіностудії «Хаммер»? — каже Боббі, здійнявши погляд.