Розділ без назви (3)

— Так, — каже Джек. — Її слова доходять до глибини його душі, а на очі навертаються сльози. — Я завжди намагався знайти те, що було загублено. Я витратив майже все своє життя на пошуки таємного пояснення.

У пам’яті яскраво, неначе у фільмі, він переглядає епізод, де бачить великий намет, білу кімнату, у якій помирає красива немічна королева, і серед прислуги — маленька дівчинка, на два чи три роки молодша від нього самого, дванадцятирічного хлопчика.

— Ви називали це «Потойбіччя»?

— Я називав це «Території». — Він промовляє це вголос, він неначе нарешті відчинив скриню і тепер може поділитися скарбами.

— Теж гарно. Фред не може цього зрозуміти, але коли я була у своїй ранковій подорожі, я відчувала, що мій син десь у Потойбіччі — на ваших Територіях. Десь захований, подалі від людського ока. У смертельній небезпеці, але досі живий і неушкоджений. У камері. Спить на підлозі. Але живий. Неушкоджений. Думаєте, таке може бути, містере Сойєр?

— Одну секундочку, — каже Фред. — Я знаю, що ти це відчуваєш, я хочу повірити в це також, але ми зараз говоримо про реальний світ.

— Думаю, реальних світів є багато, — каже Джек. — І так, я вірю, що Тайлер десь у Потойбіччі.

— Ви можете його врятувати? Ви можете його повернути, містере Сойєр?

— Ви ж самі казали, місіс Маршалл, — каже Джек — що я тут не просто так.

— Сойєре, я сподіваюсь, те, що ви мені хочете показати, пояснить мені більше, ніж ви тут обоє, — каже Фред. — Нам час закінчувати. Йде наглядач.

Від’їжджаючи з автостоянки лікарні, Фред Маршалл кидає погляд на портфель, що лежить у Джека на колінах, але нічого не каже. Він їде мовчки, аж доки вони не виїжджають на Шосе-93, а тоді мовить:

— Я дуже радий, що ви поїхали зі мною.

— Дякую, — каже Джек, — я теж.

— Я нічого не зрозумів із почутого, але мені б хотілося знати вашу думку з приводу всього цього. Думаєте, все пройшло добре?

— Думаю, що краще просто бути не могло. Ваша дружина… Я навіть не знаю, як її описати. Мені бракує словникового запасу, щоб описати, яка вона чудова.

Фред киває та кидає погляд на Джека.

— Тож ви, сподіваюсь, не думаєте, що вона збожеволіла.

— Якщо це божевілля, то я з радістю був би божевільним разом із нею.

Дві смуги гальково-асфальтного шосе, що простягаються перед ними, піднімаються крутим схилом, а на вершині, здається, сягають безкрайнього, безмежного синього неба.

Ще один сторожкий погляд Фреда.