Розділ без назви (3)

— Фільми жахів, — каже вона, вдивляючись у густий туман. — Багато з них розповідали про Дракулу. Також про Джека-Різника.

— Я не хочу нічого чути про Джека-Різника, — каже Боббі. — Вибач, Дебстер. — І пише далі.

На автостоянці біля «7-11» містер Раян Патель стоїть поруч із телефоном (який досі огороджений хрест-навхрест жовтою поліційною стрічкою, і, коли ним знову можна буде користуватися, містер Патель не може сказати). Він дивиться в бік центру міста, яке неначе постає з величезної миски сметани. Будинки на Чейз-стрит потонули в цій мисці. У найнижчій точці Чейз видно лише верхівки двоповерхових будівель.

— Якщо він там, — містер Патель м’яко каже сам до себе, — то сьогодні вночі він робитиме, що захоче.

Сплітає руки на грудях і здригається.

Дейл Ґілбертсон, як не дивно, удома. Він планує повечеряти разом із дружиною і своїм хлопчиком, навіть якщо це призведе до кінця світу. Виходячи зі свого кабінету (у якому провів двадцять хвилин, розмовляючи з офіцером поліції штату Вісконсин Джеффом Блеком, і у розмові йому довелось виявити неабияку стриманість, щоб не кричати), бачить свою дружину, котра стоїть і дивиться у вікно. Її постава майже така сама, як поза Деббі Андерсон, але вона тримає в руці склянку вина, а не чашку кави. Обличчя таке ж зморщене, трохи насуплене.

— Річковий туман, — похмуро каже Сара. — Пелена. Якщо він там…

Дейл тицяє в неї пальцем.

— Не кажи цього. Навіть не думай про це.

Але він знає, що вони обоє не можуть про це не думати. Вулиці Френч Лендінґа — оповиті туманом вулиці Френч Лендінґа — зараз спустошаться: ніхто не ходитиме магазинами, ніхто не прогулюватиметься тротуарами, нікого не буде в парках. Тим більше дітей. Батьки триматимуть їх удома. Навіть на Нейлгауз-роу, де ідеальне виконання батьківських обов’язків швидше виключення із правила, батьки не випустять із дому дітей.

— Я не казатиму цього, — погоджується вона, — але це найбільше, що я можу зробити.

— Що на вечерю?

— А якщо курячий пиріг?

Зазвичай спекотного липневого дня така ідея йому б не сподобалась, але як для сьогоднішнього туманного вечора звучить зовсім непогано.

Він підходить і стає позад неї, міцно обіймає та каже:

— Чудово. Що швидше, то краще.

Вона повертається з розчарованим виразом обличчя.

— Ти збираєшся повернутися?

— У цьому немає необхідності, тепер там керують Браун і Блек…

— Ці мерзотники, — каже вона. — Вони мені ніколи не подобались.