Розділ без назви (3)

Усмішка Фреда зникає, а її змінює погано прихована тривога.

— Що означає «раніше»?

— Містер Сойєр, мабуть, здогадується, — каже вона і дивиться на Джека, як йому здається, заохочуючи.

— Вибачте, але я так не думаю.

— Я маю на увазі, до того, як я потрапила сюди і нарешті почала трохи думати. До того, як те, що зі мною відбувається, перестало лякати мене — до того, як я зрозуміла, що можу заглянути собі в душу і проаналізувати почуття, які час від часу з’являлися протягом усього життя. До того, як у мене з’явився час для подорожі. Я думаю, що я досі хороша мати, але я вже не та мати.

— Люба, я тебе прошу, — каже Фред, — ти така ж сама, в тебе просто відбувся нервовий зрив. Нам треба поговорити про Тайлера.

— Ми говоримо про Тайлера. Містере Сойєр, ви знаєте про оглядовий майданчик поруч із Шосе-93, де воно сягає найвищої точки на пагорбі, десь за милю на південь від Ардена?

— Я бачив його сьогодні, — каже Джек. — Фред показував мені.

— Ви бачили безкінечні ферми? А пагорби вдалині?

— Так. Фред казав, що ви любите той краєвид.

— Мені завжди хочеться зупинити авто і вийти. Там усе прекрасне. Ти бачиш все далі і далі, а тоді — упс! Усе обривається, і ти вже не можеш бачити далі. Але ж небо безкрає, чи не так? Небо доводить, що з того боку цих пагорбів — інший світ. Якщо захотіти, то туди можна дістатись.

— Так, можна. — Раптом по руках Джека побігли мурашки.

Він відчув, що йому защеміло шию.

— Я можу подорожувати лише подумки, містере Сойєр, оскільки перебуваю в божевільні. Але мені спало на думку, що ви могли б вирушити туди — на інший бік пагорбів.

Йому пересихає в роті. Він помічає, що нерви у Фреда напружуються ще більше, і він уже не в змозі цього приховувати. Він хоче поставити їй сотню запитань і починає з найпростішого:

— З чого ви це взяли? Що ви маєте на увазі?

Джуді забирає руку від чоловіка і простягає її Джеку. Він тримає її обома руками. Якщо вона коли-небудь і мала вигляд звичайної жінки, то не зараз. Вона світиться, як маяк уночі, як багаття на далекій кручі.

— Припустімо… пізно вночі, або коли я залишалась сама протягом тривалого часу, хтось шепотів мені. Нічого конкретного, просто шепотіння з іншого боку товстелезної стіни. Це був голос дівчинки мого віку. Якщо я тоді засинала, то мені завжди снився сон про те місце, де ця дівчинка живе. Я назвала це місце «Потойбіччя». То був світ, схожий на Округ Кулі, лише світліший, чистіший і магічніший. У Потойбіччі люди їздили на каретах і жили у величезних білих наметах. Там були люди, котрі вміли літати.

— Так і є, — каже Джек. Фред переводить погляд зі своєї дружини на нього з болісною невпевненістю. — Це звучить, як божевілля, але це правда.

— До того часу, як у Френч Лендінґу почали відбуватись страшні речі, я вже майже забула про Потойбіччя. Я думала про це, ще коли була дванадцяти-чи тринадцятирічною дівчинкою. Але що ближче підходили жахіття до Френч Лендінґа, до Фреда, до мене і Тая, то страшнішими ставали мої сни, здавалось, я дедалі менше і менше перебувала в реальному житті. Я писала слова, навіть не усвідомлюючи цього, говорила божевільні речі, була не при собі. Я не розуміла, що дівчинка з Потойбіччя намагається мені щось сказати. Дівчинка знову шепотіла мені з іншого боку стіни, але тепер вона вже виросла і була перелякана до смерті.