Розділ без назви (3)

— Я намагаюся розважитися, — каже вона. — Знаєш, любий, думаю, мені варто тут іще трохи залишитись. Старша медсестра переконана, що я абсолютно божевільна. Хіба це не чудово?

— Джек Сойєр тут. Ти хотіла б з ним побачитись?

Джуді простягає руку і поплескує його по коліну.

— Скажи містеру Сойєру, щоб став переді мною, а ти сядь, будь ласка, поруч, Фреде.

Джек уже виходить наперед, він знову дивиться на зведену голову Джуді Маршалл, яку вона не повертає. Стоячи на колінах, Фред узяв її простягнуту руку у свої долоні, неначе збирається її поцілувати. Він схожий на закоханого лицаря перед королевою. Коли він притискає її руку до своєї щоки, Джек бачить забинтовані кінчики її пальців. Джек спершу дивиться на вилиці Джуді, тоді серйозний рот, що не сміється, а тоді профіль, гострий, як скресла крига в перший день весни. Це королівський ідеальний профіль на камені або монеті: ледь зведена лінія губ, чітко окреслений, неначе вирізьблений, загострений донизу ніс, ідеальна лінія підборіддя. Кожен куточок бездоганний, витончений і здається на диво знайомим.

Ця неочікувана краса бентежить Джека, на долю секунди його проймають глибокі спогади, він намагається відтворити в пам’яті, кого вона йому нагадує. Ґрейс Келлі? Катрін Денев? Ні, не те, йому здається, що вона нагадує когось, кого він іще має зустріти.

Через кілька секунд Фред Маршалл підводиться. Джек помічає, що обличчя Джуді втрачає королівські риси, щойно вона повертається до чоловіка, котрий сідає поруч із нею на лавку. Джек відмахується від своєї думки, що тепер здається йому абсурдом.

Вона не підводить очей, аж доки він не стає перед нею. Її волосся тьмяне і брудне; вона одягнена в лікарняний халат, з-під якого виглядає стара мереживна синя нічна сорочка, що й новою була не зовсім охайною. Незважаючи на ці недоліки, Джуді Маршалл завойовує його серце, щойно він зустрічається з нею поглядом.

Електричний розряд миттю проймає його тіло, починаючи від кінчиків його зорових нервів. Він доходить висновку, що вона, мабуть, найяскравіша, найкрасивіша жінка, яку він будь-коли зустрічав. Він боїться, щоб реакція на зустріч із нею не підкосила ноги, і, гірше того, щоб вона не зрозуміла, що з ним відбувається, і не подумала, що він дурень. Він не хоче в її очах скидатися на дурня.

Брук Ґрір, Клер Евінруд, Іліана Тедеско, — хоча кожна з них була прекрасною по-своєму, поруч із нею вони скидалися на маленьких дівчаток у костюмах для Гелловіна. Джуді Маршалл перевершила всіх його колишніх коханих разом узятих, допомогла зрозуміти, що то були лише ілюзії та самообман, дитячі примхи та невпевненість. Краса Джуді — це не те, що можна побачити в дзеркалі, вона виражає внутрішню суть. Зовнішній її прояв — це лише незначна частинка набагато більшого та глибшого, що випромінюється і формується зсередини.

Джеку важко повірити, що симпатичному і добросердому Фреду Маршаллу пощастило побратися з такою жінкою. Він хоча б здогадується, яка вона не просто чудова, а дивовижна? Джек негайно б із нею одружився, якби вона була сама. Йому здається, що він закохався в неї, побачивши лишень її потилицю. Але йому не можна закохуватись. Вона дружина Фреда Маршалла і мати їхнього сина. Йому просто доведеться жити без неї.

Вона вимовляє коротке речення, яке проходить крізь нього, немов вібруюча звукова хвиля. Джек нахиляється вперед, бурмочучи вибачення, і Джуді з усмішкою простягає до нього руку та пропонує сісти перед нею. Він сідає на підлогу, схрестивши щиколотки, досі оговтуючись від шоку, що дістав від першого погляду на неї.

Її прекрасне обличчя виражає чудові почуття. Вона одразу ж зрозуміла, що з ним відбувається, проте для неї це не привід, щоб думати про нього погано. Джек розтуляє рот, щоб поставити запитання. Хоча він іще не знає, що саме запитати, проте усвідомлює, що потрібно поставити запитання. Не має значення, про що він запитуватиме. Нехай це буде щось безглузде; не може ж він отак сидіти та просто дивитися на її дивовижне обличчя.

Перш ніж він починає говорити, одна реальність тихцем змінює іншу. Він бачить перед собою Джуді Маршалл, якій трохи за тридцять, вона втомлена жінка з розкуйовдженим волоссям, колами під очима, що дивиться на нього з лавки ізольованого психіатричного відділення. Здавалося б, що така думка мала б свідчити, що до нього повертається здоровий глузд, але він чомусь усвідомлює, що Джуді зробила це сама — привела його до тями.

Слова, які злітають з його вуст, здаються надто банальними, чого він і боявся. Джек промовляє, що радий її бачити.

— Я теж рада вас бачити, містере Сойєр. Я чула стільки всього хорошого про вас.

Деяку мить він чекає, щоб вона подала бодай якийсь знак, що усвідомила значення моменту, але вона лише приязно всміхнулася. За даних обставин цього здається достатньо.

— Як вам тут живеться? — запитує він, і з кожним словом рівновага повертається до нього.

— Компанія тут, звичайно, така, до якої треба звикнути. Проте це лишень люди, що заблукали і не змогли знайти шлях назад, та й по всьому. Деякі з них дуже розумні. Тут я мала змогу поспілкуватись на теми навіть цікавіші, ніж у релігійних чи освітніх організаціях. Можливо, мені варто було потрапити до відділення «Г» раніше! Перебування тут допомогло мені зрозуміти одну річ.

— Що саме?