Розділ без назви (3)

— Перехід до інших світів? — стривожено запитує Джек.

— Досить типовий прояв шизофренії, — каже медсестра Бонд. — Понад половину людей у цьому відділенні мають такі фантазії.

— Ви думаєте, моя дружина — шизофреник?

Медсестра Бонд дивиться повз Фреда, щоб оглянути всіх її підопічних пацієнтів.

— Я не психіатр, містере Маршалл, але маю двадцять років досвіду роботи з психічно хворими. На основі цього досвіду, я можу сказати, що у вашої дружини явно виражені прояви параноїдальної шизофренії. Мені хотілося б мати більш утішні новини для вас. — Вона знову дивиться на Фреда Маршалла. — Звичайно, доктор Шпіґельман поставить остаточний діагноз, він зможе відповісти на всі ваші запитання, пояснить лікування і таке інше.

Посмішка, здається, застигає на обличчі, коли вона повертається до Джека.

— Я завжди кажу тим, хто приходить уперше, що рідним іще важче, ніж пацієнту. Дехто із цих людей узагалі нічим не переймаються. Їм можна навіть позаздрити.

— О так, — каже Джек. — Чом би й ні?

— Тоді йдіть, — каже вона з нотками дратівливості, — насолоджуйтесь візитом.

Більшість пацієнтів повертають голови в їхній бік, щойно вони починають повільно прямувати брудною дерев’яною підлогою до найближчого ряду лавочок; багато хто проводжає їх очима. Бліді обличчя виражають цікавість, байдужість, зніяковілість, підозру, задоволення і невиразний гнів. Джеку здається, що всі пацієнти у відділенні повільно наближаються до нього.

Млявий чоловік середніх років у халаті мчить поміж столів так, неначе боїться, що пропустить автобус і спізниться на роботу. Скраю найближчої лавки худа старенька сива жіночка підводиться і дивиться на Джека благальним поглядом. Сплетені, підведені вгору руки сильно тремтять. Джек змушує себе не зустрічатись із нею поглядом. Коли він проходить мимо, вона шепотом наспівує.

— Моє дурненьке каченятко було за дверима, але я цього не знала, але я не знала, що воно там у воді.

— Гм, Фред сказав мені, начебто Джуді розповіла йому, що її малесенький синочок тонув у ванні.

Краєм ока Джек бачить, як кучерявий чоловік у халаті, роззявивши рота, поспішає до нього. Коли вони з Фредом доходять до лавки, на якій сидить Джуді Маршалл, чоловік здіймає один палець, неначе показуючи автобусу, щоб зачекав його, і підтюпцем поспішає вперед. Джек спостерігає за його наближенням, але не показує цього, як і радила Наглядач Бонд. Він не дозволить цьому лунатику вилізти собі на голову, нізащо. Зведений угору палець підноситься просто до носа Джека, похмурі очі чоловіка розглядають його обличчя. Тоді він відводить погляд і стуляє рот. Тієї ж миті чоловік швидко повертається і зривається з місця так, що аж халат розвівається, але палець досі вишукує свою мішень.

Що це було? — дивується Джек. — Не той автобус?

Джуді Маршалл навіть не ворухнулася. Вона, мабуть, чула, що позаду неї промчав чоловік, чула його прискорене дихання, коли він зупинився. Вона досі сидить у вільному зеленому халаті, тримаючи спину рівно, очі дивляться прямо. Вона, здається, відгородилась від навколишнього світу. Якби її волосся було помите, зачесане, укладене, якби вона була нормально вдягнена, а позаду неї стояла маленька валіза, вона точно була б схожою на жінку на лавочці залізничного вокзалу, котра чекає на оголошення про прибуття потягу.

Джек досі не бачив обличчя Джуді, вона не сказала ще жодного слова, але він зрозумів, що подумки вона знову і знову подорожує, до того ж подорож ця може бути будь-куди.

— Я скажу їй, що ми тут, — шепоче Фред, обходить кругом лавки і стає на коліно перед дружиною.

Вона тримає спину прямо і нахиляє голову назустріч своєму симпатичному чоловікові, котрий водночас випромінює горе, любов і тривогу. Темно-русяве волосся із золотавими пасмами облягає обличя Джуді Маршалл. Брудні зплутані пасма різних відтінків зібрано у хвостик.

— Як ти почуваєшся, люба? — ніжно запитує дружину Фред.