Розділ без назви (3)

— Я тебе майже не чую через увесь цей шум, дозволь мені підійти до тебе, — каже Док.

Він просувається крізь вікно, тоді як знову лунає сирена, а з іншого боку під’їжджає авто.

— Припини, Док, СТОП! — кричить Денні, побачивши, що Браун і Блек повитягували шиї з вікон авто і спостерігають, як бородатий чоловік, тілом схожий на ведмедя грізлі, тягне служителя лютеранської церкви крізь відчинене вікно.

За ними стоїть іще один «подарунок» — Арнольд Грабовський, Навіжений Угорець, котрий дивиться виряченими очима крізь лобове скло свого авто з написом «ПРОСТО СКАЖИ НІ», мов наляканий тим хаосом, що відбувається навколо. Дорога зараз схожа на зону бойових дій. Денні крокує серед галасливого натовпу, штовхає кількох людей на своєму шляху, прямуючи до Дока і свого колишнього вчителя недільної школи, який, здається, шокований, але неушкоджений.

— Денні, Боже мій, — каже пастор. — Я безумовно радий тебе бачити.

Док дивиться на них обох:

— Ви знайомі?

— Преподобний Ховдале, це Док, — каже Денні. — Доку, це преподобний Ховдал, пастор лютеранської церкви в Маунт Хеброн.

— Святі Угодники, — каже Док і одразу ж починає пригладжувати шви і лацкани піджака невеличкого чоловічка, неначе хоче привести його у форму. — Вибачте, преподобний, сподіваюсь, я не завдав вам великої шкоди.

Державним копам і Навіженому Угорцю нарешті вдається пробратися крізь натовп. Шум стихає, залишається лише тихий гамір — так чи інакше друзі Дока затулили роти найгаласливішим членам опозиції.

— На щастя, вікно ширше, ніж я.

— Скажіть, можна я якось зайду, поговорити з вами, — каже Док. — Я останнім часом багато читав про перше століття християнства. Знаєте, Ґеза Вермеш, Джон Домінік Кросан, Паула Фредріксен і таке інше. Хотілося б почути вашу думку.

Хай би що хотів відповісти преподобний Ховдал, його заглушує раптовий вибух шуму з іншого кінця провулка. Звуки, що були схожі на крики божевільних, вселяли ще більший жах, ніж коли наближалася Грізна П’ятірка. Що, в дідька, там могло статися?

— «Привіт хлопці?» — Не в змозі стримати своє обурення, Боббі Дюлак дивиться спочатку на Дейла, а потім на Джека. Його голос стає вищим і твердішим.

«Невже це реально? Привіт хлопці?»

Дейл кашляє в кулак і знизує плечима.

— Він хотів, щоб ми знайшли її.

— Так, звичайно, — каже Джек. — Він сказав нам прийти сюди.

— Але навіщо він це зробив? — запитує Боббі.

— Він пишається своєю роботою. — З далекого куточка пам’яті Джека огидний голос каже: «Не лізь, не зв’язуйся зі мною, а інакше я розмащу твої кишки від Расіна до Ла-Рів’єр». Не маючи більше доказів, крім свого переконання, Джек розуміє: якщо він дізнається, кому належить цей голос, то він дізнається ім’я Рибака.