Розділ без назви (3)

Навіть не увімкнувши поворот, він перетинає зустрічну смугу і мчить до «Ґольца», досі чуючи звук мотоциклів, але вже приглушений. У Венделла закрадається думка, що вони обдурили його й утекли, покепкували з нього! На вершині підйому він повертає і прямує до стоянки. Два величезні жовті трактори стоять перед гаражем технічного обслуговування, і немає жодної машини. Порожню стоянку огороджує високий бетонний бордюр у дальньому кінці. З іншого боку стоянки, за деревами, бордюр різко переходить в асфальтову дорогу, що веде до автосалону. Венделл вивертає кермо і мчить до бордюру. Він досі чує мотоцикли, але зараз звук схожий на далеке дзижчання бджолиного рою. Вони десь за півмилі звідси, міркує Венделл, і вистрибує з «Тойоти». Він запихає диктофон до кишені піджака, перекидає через шию ремінець свого «Нікона», оббігає бордюр і вибігає на луг. Ще до того, як він доходить до лісосмуги, йому вже видно залишки колись заасфальтованої, зруйнованої та порослої старої дороги, що прямує схилом униз поміж дерев.

Венделл припускає, що старе кафе «…в Еда» знаходиться приблизно за милю звідси, він думає, чи зможе його автомобіль проїхати даний відрізок цією нерівною та зруйнованою дорогою. Місцями асфальт потріскався, а де-не-де просто розсипався, перетворившись на чорний гравій. Подекуди виднілися змієподібні коріння дерев, а також забур’янені ями. Для мотоцикла все це не проблема, але його «Тойоті» швидше за все тут не проїхати. Венделл бачить, що йому краще пройтись, тож він спускається старою дорогою поміж дерев. Він бачив, що відбувається на шосе, тож переконаний, що в нього ще достатньо часу до того, як приїдуть медичні експерти й автофургон для збирання доказів. Навіть за підтримки видатного Голлівуда Сойєра з місцевих копів ніякого толку.

Коли Венделл проходить деяку відстань, звук моторів мотоциклів гучнішає, немов, доїхавши до кінця дороги, хлопці зупинилися, щоб обговорити подальший план дій. Чудово. Венделл сподівається, вони базікатимуть, аж доки не наздожене їх; він хоче подивитись, як вони кричатимуть і махатимуть кулаками. Він хоче стати свідком, як вони розмахуватимуть залізяччям, кому яке потрапить під руку під впливом гніву й адреналіну. Венделлу хочеться сфотографувати, як Шнобель Сент-Пір, прицілившись правою рукою, виб’є Дейлу Ґілбертсону передні зуби або душитиме його приятеля Сойєра. Але найбільше йому кортіло зробити фотографію, заради якої він був готовий підкупити будь-якого копа, окружного чиновника, державного службовця чи безневинного свідка, який би не відмовився простягти йому руку допомоги, — хорошу, чисту, драматичну картинку з голим трупом Ірми Френо. Бажано таку світлину, яка не залишала б сумнівів, що це справа рук Рибака, хай там що. А два фото було б іще краще: одне з її обличчям для пікантності, а друге з рештками тіла для гостросюжетності — але хоча б зробити одне загальне. Таке зображення облетіло б увесь світ, зібравши мільйони. Цікаво, на скільки розщедрився б один лише «Нешнел Інквайєр» — дві сотні тисяч, три? За фото бідної маленької мертвої Ірми Френо з очевидними слідами понівечення. Та це ж золота жила!

Венделл пройшов десяту частину милі жахливою старою дорогою, його зосередженість поділялась між зловтішаннями з приводу грошей, які маленька Ірма Френо зможе перекачати в його кишеню, і острахом, щоб не впасти і не скрутити щиколотку. Та раптом гуркотіння «гарлеїв» Грізної П’ятірки різко затихає. Здається, утворилась абсолютна тиша, яка одразу ж заповнюється тихішими звуками. Венделл чує кожен свій вдих і видих, а також ще якийсь шум позаду, який поєднує скрегіт і глухі удари. Він повертається і бачить, що вгорі, на початку зруйнованої дороги, старий пікап, похитуючись, прямує до нього.

Це так кумедно, машина хитається з боку в бік, спочатку потрапляє одним колесом в заглибину, а потім іншим знімає верхній шар поверхні дороги. Тобто це було б смішно, якби ці люди їхали не для того, щоб особисто побачити тіло Ірми Френо. Та пікап наїжджає на грубий корінь, і чотири темні голови підстрибують у кабіні, мов маріонетки. Венделл прямує до них, маючи намір відіслати цих селюків туди, звідки вони приїхали. Пікап призупиняється, зачепивши плоский камінь так, що аж іскри летять з-під шасі. На думку Венделла, машина має щонайменше років тридцять. Це одне з небагатьох авто на ходу, що має вигляд навіть гірший, ніж його власне. Коли воно, трясучись, наближається до нього, Венделл крізь бур’яни й гілки на ржавому бампері бачить, що це «Інтернешнл Харвестер». Хіба «Інтернешнл Харвестер» досі випускає пікапи? Венделл підводить руку, як присяжний засідатель, коли приймає присягу, але машина, підстрибуючи на вибоїнах, долає ще кілька футів дороги, перш ніж зупинитися. Лівий бік значно вищий, ніж правий. У затінку дерев Венделл не може добре розглянути обличчя, що дивляться на нього крізь лобове скло, але в нього з’являється відчуття, що принаймні двоє з них йому добре знайомі.

Чоловік за кермом висуває голову з вікна і каже:

— О-хо-хо, це ж містер Крутий Репортер власною персоною.

— І перед вашим носом теж зачинили двері? — це Тедді Ранкельман, чиє ім’я Венделл часто бачить, коли переглядає поліційні звіти.

Інших троє пасажирів у кабіні ревуть, як віслюки, у відповідь на дотеп Тедді. Двох Венделл знає: Фредді Сакнессам, один із тих, що мешкають у зубожілих халупах біля річки, і Тутс Біллінґер, худий хлопець, котрий живе на кошти, отримані за зібраний в Ла-Рів’єр і Френч Лендінґу металобрухт. Так само, як і Ранкельмана, Тутса було заарештовано за хуліганство, але він ніколи не був засуджений. Жахливо одягнену неохайну жінку йому важко впізнати.

— Вітаю, Тедді, — каже Венделл. — І вас, Фредді й Тутс. Ні, після того, як я побачив, що там коїться, я вирішив приїхати сюди.

— Гей, Вен-делле, не впізнаєте мене? — жалісливо каже жінка. — Дудлс Зенґер, на випадок, якщо вам памороки відбило. Я раніше зависала з гуртом хлопців у Фредді Бел Ер, а Тедді був у зовсім іншій компанії, але після того, як ми втекли від міс Сучки, дехто захотів повернутися до бару.

Звичайно, що він пам’ятає її, хоча скам’яніле обличчя лише віддалено нагадує ту непристойну дівчину на ім’я Дудлс Зенґер, котра подавала напої в готелі «Нельсон» близько десяти років тому. Венделл вважає, що її, швидше за все, звільнили за те, що вона надто багато пила на роботі, але Бог його знає, за що її звільнили. Тоді Венделл залишав багато грошей у барі готелю «Нельсон». Він намагається пригадати, чи не стрибав у гречку до Дудлс.

Про всяк випадок він каже:

— О, це так, і хіба можна забути таку вродливу тендітну дівчину, як ви?

Хлопцям це гидко слухати. Дудлс штовхає ліктем під ребра Тутса Біллінґера, даруючи Венделлу легку усмішку, і каже:

— Ну, дякую, дуже мило з вашого боку, сер. — Так, точно, він трахав її.

Це був ідеальний момент, щоб відіслати цих недоумків назад до їхніх робочих нір, але на Венделла надходить натхнення.

— А чи не могли б такі чудові люди допомогти джентельмену з преси і заробити при цьому п’ятдесят баксів?

— П’ятдесят кожному чи всім разом? — запитує Тедді Ранкельман.

— Давайте всім разом, — каже Венделл.