Розділ без назви (3)

— Це місце злочину, — каже Пем, котра нарешті може знову говорити нормальним голосом. Вони бурмочуть і перезираються; найгірші побоювання підтвердились. Вона підходить до водія «Шевроле». — Хто ви, сер? Сакнессам? Ви, здається, Сакнессам.

— Фредді, — доповнює він.

— Гаразд, ви зараз же сідаєте у своє авто, Фредді Сакнессам, і всі, хто приїхали з ним, також, і негайно забираєтесь звідси до біса. І навіть не думайте розвертатися, тут можна застрягнути.

— Але… — починає жінка. Пем думає, що вона із Сенґерів, — не сімейство, а кодло дурнів.

— Замовкла й пішла.

— А ти за ним, — Денні звертається до Тедді Ранкельмана.

Йому залишається лише сподіватися на Бога, що більше ніхто не під’їде, інакше їм доведеться керувати парадом, що рухається заднім ходом. Він уявлення не має, звідки вони дізнались про цю новину, та зараз він не може про це думати.

— Можливо, ти хочеш отримати виклик до суду за втручання в поліційне розслідування. За це можуть дати п’ять років. — Він і гадки не має, чи є така стаття, але це змушує їх зарухатись навіть швидше, ніж від пістолету.

«Шевроле» їде, вихляючи задом, як собака хвостом. Пікап Ранкельмана їде за ним. Двоє чоловіків стоять ззаду і визирають з-за кабіни, щоб хоча б побачити дах ресторану. Цікавість змушує їх дивитися бодай у неприємну порожнечу. Патрульна машина їде останньою, неначе підганяючи старе легкове авто і ще старішу вантажівку, мов корґі[5] підганяє стадо овець. На даху патрульної машини тепер виблискують миготливі маячки. Пем фактично не доводиться забирати ногу з гальм, і в цей час вона низьким голосом випускає потік слів, яких її достоту не мати навчила.

— І цим ротом ти цілуєш своїх дітей на ніч? — з подивом запитує Денні.

— Стули пельку, — каже вона. А тоді: — У тебе є аспірин?

— Я хотів тебе запитати те ж саме, — каже Денні.

Вони виїжджають до головної дороги саме вчасно. Ще три авто прямують сюди із Френч Лендінґа, два з боку Централії й Ардена. Голос сирени поширюється спекотним повітрям. Ще одна патрульна машина, третя за списком Дейла, минає натовп, що їде з міста.

— О чорт, — говорить Денні, ледь не плачучи: — О чорт, чорт, чорт. Оце зараз буде карнавал, і я переконаний, що поліція штату ще не в курсі. Вони будуть шоковані. Дейл буде шокований.

— Усе буде гаразд, — каже Пем, — заспокойся. — Ми перекриємо дорогу й парк. Заховай цей бісів пістолет назад до кобури.

— Так, мамо. — Він трохи заспокоюється, коли Пем розвертає машину і ставить поперек під’їзної дороги, від’їжджає, щоб дати дорогу третій машині, а тоді знову дає вперед, щоб заблокувати шлях.

— Мабуть, ми якраз встигли.

— Так, встигли.

Вони трохи заспокоюються. Обоє забувають про стару дорогу, що пролягає між «Едом» і «Ґольцом», але більшість про неї знають. Шнобель Сент-Пір і його друзі це точно знають. А Венделл Ґрін не знає, але такі, як він, завжди знаходять інший шлях. Інтуїтивно.

11