Розділ «Пірати Співучих островів»

— Як ми стояли в Чорногорії, на Синяєвіні.

— Так... І ще раніше, коли я був молодий. Ого!

— То що тепер нам робити? — спитав я несміливо, бо добре знав: дядечко терпіти не може таких запитань.

— Що робити? — замислився він.— Ба якби-то я знав! Дивна річ, Марцінку,— коли у нас не було грошей, я завжди знав, що робити. Тепер, коли ми маємо гроші — не знаю. Їй-бо, не знаю. А коли не знаєш, що робити, то найлучче не робити нічого.

— Ми ж не можемо нічого не робити.

— Тобі тут кепсько?

— Ні, але я думав, що ми поїдемо далі. Ви згадували...— мовив я боязко.

— Що згадував? — гукнув дядечко.

— Що хотіли б купити вітрильний човен і вдавати, ніби ми пірати.

— Коли ти кажеш, то, напевне, згадував.

— І,— докинув я ще тихше, — у мене було б до вас велике прохання.

— Було б чи є? — пожартував дядечко.

— Є. Я хотів би... Чи не могли б ми взяти з собою Іва? Він такий чудовий товариш.

— Мені подобається Іво, — замислено мовив дядечко.— Але... Але чи не встругнете ви знову якоїсь штуки?

— Так Іво ж дуже поважний.

— Поважний! — пирхнув дядечко.— А хто скакав із човна, щоб доплисти до берега?

— Він же хотів нас рятувати.

— Гарне діло! Хотів рятувати, а було б два трупи в калошах.

— Без калош, — дозволив я собі зауважити.

— В калошах чи без, то все одно. Ну гаразд, можеш узяти Іва. Буде тобі товариство.