Розділ «Пірати Співучих островів»

Зате дядечко любив усе оглядати власними очима, любив задуматись над красою природи, помилуватися прастарими руїнами і все глибоко пережити. Я теж замислився, бо думав, що світ — напрочуд таємничий. Сиджу собі на мармурі і думаю, відкіля він тут узявся? Хто зводив ці сміливі будівлі? Хто мешкав у цих розкішних палацах?

Стародавні римляни, звісно. Але які вони були? Що думали? Як жили? Одне можна сказати певно: велося їм незле, якщо мали такий літній палац на далекому острові! Любили добре поїсти й попити. Купалися щодня в термах, а бенкетували, кажуть, лежачи. (От іще божевільні! Це ж дуже незручно!)

Словом, жили собі як у бога за пазухою і на все плювали, бо мали тьму-тьменну рабів та рабинь, які за них працювали, а найголовніше те, що римляни владарювали сливе над усім світом. А отак скінчили... Зосталися самі тільки руїни, та легенда, яка витає над ними.

Думали ми над тими руїнами, але недовго, бо коли скрізь крутяться туристи з фотоапаратами, то думати важко; отож дядечко гнівно пирхнув і сказав:

— Отруюють людині життя! Рух — як у Варшаві в години пік. Тікаймо звідси!

І ми втекли куди очі бачили. А очі тим часом побачили виноградні лози, бо за Полачевим розкинулись виноградники та оливкові сади. Там було тихо, тільки цикади вигравали в сріблястому листі.

— От клопіт! — озвався дядечко.— Варто було б такої місячної ночі прийти до тих руїн і трохи подумати.

Мені вельми сподобалась ця ідея, от ми й постановили вернутися до руїн уночі, коли їх припорошить блідо-зелене сяйво місяця і вони будуть ще таємничіші.

— А тепер, мої любі, я покажу вам щось набагато красивіше од руїн і нескороминуще.— Обличчя дядечкове стало таємниче, і нам закортіло узнати, що він покаже. Але дядечко — ні пари з уст, бо хотів нам зробити несподіванку.

Гаразд, несподіванка — то несподіванка. Я люблю несподіванки, отож не надокучав йому.

Пішли ми за дядечком. Він вів нас вузькою дорогою, вимощеною кам’яними плитами. Дорога помалу піднімалася поміж оливковими садами. Земля навколо була червона, спечена сонцем, далі тягнувся старий ліс. Отож ми йшли в тіні, не відчуваючи духоти. Раптом серед прегарних, похилених над скелями піній щось блиснуло, мовби сонце відбилось у дзеркалі. Перед нами лежало блакитне озеро.

— Дядечку! — закричав я.— Це ж фантастичне озеро на острові! Звідки ви взнали про нього?

— Мені сказав наш Палада.

— Ну й вразили ви нас! — гукнув Іво.

— Оце несподіванка!

Ми спустилися нижче і стали на березі. Вода була голуба і прозора — на дні видніли великі білі камені,— а дерева темнозелені. Навколо панувала тиша. Ми стояли, зачаровані. Ніхто не потрапив видушити хоч слово. Перший озвався дядечко:

— Чудове місце для табору.

— І для плавання,— додав Іво.— Дно добре видно. Отут, мабуть, риби!

Місце було просто вимріяне, тільки ми, на жаль, не взяли з собою ні намету, ані харчів; як же тут отаборишся? Я гадав, що дядечко зараз же вирядить нас по той пекельний мішок, але наш чародій змилосердився.

— Ви тут почекайте на мене, — сказав,— а я скочу, заберу спорядження.