Розділ «Пірати Співучих островів»

Незабаром із зелені виринуло біле містечко. Серед кипарисів, піній, агав і оливкових садів воно було мов іграшкові кубики, розсипані над волошковим дзеркалом моря. Кілька білих вітрил удалині сунули по воді, мов паперові трикутнички. Чайки знялися з берега. Прилетіли до нас, і ми з Івом кидали їм у воду шматочки хліба.

— Бачиш, — озвався Палада,— навіть на цьому суворому острові живуть люди, а ти думав, що тут пустиня. Легенда розповідає, що в стародавні часи тут були піратські кубла...

— От і добре,— засміявся дядечко,— можемо сміливо вдавати з себе піратів.

— Пірати Співучих островів,— додав я замислено, бо був геть зачарований тим чудовним куточком.

9

Невдовзі ми дісталися до пристані, пришвартували «Тайфуна». Старий погнав нас до роботи — треба було вивантажити частину кавунів і одну бочку вина. Скінчилося dolce far niente, тобто солодке неробство. Закачали ми рукава, поставали вряд; дядечко подавав мені, я — Івові, Іво — нашому капітанові, а той справно складав великі зелені кавуни у красиву бурту.

Приємно, пробайдикувавши кілька днів, попрацювати. Отож і махали ми здорово, аж піт очі заливав. Палада тільки погукував:

— Давайте, давайте, паничики! Більше духу, дженджики!

А дядечко сміявся і покрикував:

— Кавуни солодкі, свіжі! Раз, і два, і три!

Незабаром ціла бурта кавунів, майстерно викладена, мов піраміда, виросла на кам’яній набережній.

— Досить! — сказав старий Палада. — Тепер можете оглядати Полаче, а я маю ждати покупців.

Дядечко витер піт з лоба.

— Заночуємо тут?

— Аякже,— відповів морський вовк.— Не плисти ж уночі на Ластове.

— В такому разі треба знайти якесь пристойне місце для табору. Я не спатиму на кавунах.

— Жичу успіху! — гукнув Палада.

Дядечкові зайве було жичити успіху, бо він, як відомо, майстер знаходити найкрасивіші місця під сонцем. Але, перш ніж знайти таке місце, ми відкрили фантастичні руїни старого римського палацу. Власне, їх і не треба було відкривати. Вони стояли на самому березі моря, а під мурами їх тулилися, мов гнізда ластівок, маленькі далматські будиночки.

Серед руїн кишіли туристи.

Страшенно подобалися їм ті руїни, бо туристи, знай фотографували та фотографували. Тільки й чути — клац, клац! Це ж такий нині туризм. Людина їде за тисячу кілометрів, аби лиш зробити тисячу й один знімок. Такий турист-фотограф не має часу ні пообідати, ні покупатися в морі, він усе ходить і клацає. Потім вертає до Парижа, Лондона, Франкфурта і хвалиться, де то він бував і що видав, а сам, власне, нічого не бачив, бо дивився на все через об’єктив свого фотоапарата.