Розділ «Частина V»

Кісточки пальців обросли новою шкірою. Після глибокого обмороження тканини ніколи не відновлюються цілком, тож це була ще одна незалікована травма, якої я набув у ті роки. Злигодні, яких ми зазнали на тій вершині, в’їлися у моє тіло, тож морозними днями біль повертає мене в минуле і нагадує ту мить, коли я брав до рук автомат. Втім, у Пакистані було тепло, тож мої пальці слухалися мене, згиналися і розгиналися. Вони були готові здійснити задуманий мною акт помсти. Хоча я і схуд після тих випробувань, тіло моє стало тверде і жилясте, а сам я був набагато дужчим, ніж перед тим, як ми з Хадером вирушили на його війну.

Назір і Махмуд вирішили, що до Бомбея треба діставатися короткими перебіжками, пересідаючи з поїзда на поїзд. У Пакистані вони запаслися невеликим арсеналом зброї, який хотіли доправити до Бомбея контрабандою. Зброю заховали в рулони тканини і доручили її трьом афганцям, що говорили на хінді. Ми їхали в різних вагонах і не підходили до них, хоча про наш контрабандний вантаж пам’ятали повсякчас. Сидячи в купе першого класу, я пригадав, з якими труднощами переправляли ми зброю до Афганістану — і все для того, щоб тепер везти її назад. Безглуздість цього вчинку змусила мене розреготатися, та коли здивовані попутники подивилися на мене, то вирішили просто відвернутися.

Дорога до Бомбея зайняла у нас два дні. Я подорожував з британським паспортом, під тим же ім’ям, під яким заїхав до Пакистану. Термін моєї візи закінчився, але я застосував увесь свій шарм і залишки Хадерових доларів, тож пакистанські й індійські митники пропустили мене, навіть оком не моргнувши. І от за вісім місяців після від’їзду з Бомбея ми знову поринули в шалену атмосферу цього міста, яке я так любив.

Назір і Махмуд потайці спостерігали здаля за розвантаженням нашого смертоносного багажу. Я пообіцяв Назіру зустрітися з ним увечері в «Леопольді» й покинув їх на вокзалі.

Я упивався звуками і барвами життя, що велично котилося вулицями цього велетенського міста. Але розслаблятися було ніколи. Грошей у мене практично не лишилося. Узявши таксі, я поїхав у Форт, у наш центр по збору контрабандної валюти. Попросивши водія почекати мене, я піднявся на три прольоти вузькими дерев’яними східцями. «Я зазвичай піднімався тут з Халедом»,— промайнула у мене думка, і я стиснув зуби, щоб погамувати біль в серці й не дуже приємне відчуття в поранених ногах. На майданчику перед бухгалтерією з діловитим виглядом вешталося двоє наших бійців. Вони знали мене, і ми потиснули один одному руки.

— Як там Хадербгай? — запитав один.

Я подивився в його міцне молоде обличчя. Його звали Амір, це був хоробрий і надійний гунда, відданий Хадер Ханові. У першу секунду в мене промайнула неймовірна думка, що він вирішив так пожартувати з приводу загибелі Хадера, і спалахнуло бажання забити цей жарт йому в горлянку, але я зрозумів, що він просто нічого не знає. «Але як це може бути? — подумав я.— Чому вони не знають?» Інстинкт підказав мені, що краще лишити запитання без відповіді. Я коротко посміхнувся Аміру і постукав у двері.

На стукіт вийшов куций лисуватий товстун в білій майці й настегновій пов’язці. Побачивши мене, він схопив мою руку в долоні й почав трясти її. Це був Раджубгай, що відповідав за збір і зберігання всієї грошової маси, яка була у розпорядженні мафії. Він затягнув мене до кімнати і зачинив двері. Бухгалтерія була центром усього його життя, як ділового, так і особистого,— він проводив тут двадцять годин за добу. Під майкою у нього був перекинутий через плече тонкий біло-рожевий шнур, Що свідчив про те, що він був правовірним індусом, яких теж було чимало в мафії Абделя Хадера, котра складалася переважно з мусульман.

— Лінбаба! Щасливий бачити тебе! — вигукнув він.— Хадербгай каган гайн? — (А де Хадербгай?)

Раджубгай був одним з найвищих ватажків мафії, він завжди брав участь у засіданнях ради. Якщо він не знав про загибель Хадера, значить не знав ніхто в місті. А якщо так, то, мабуть, Махмуд і Назір постарались не розголошувати звістку про його смерть, Проте було незрозуміло, чому вони не попередили про це мене. Хоч як воно там було, я вирішив, що не варто розкривати їхній секрет.

— Гум акела гайн,— відповів я, посміхнувшись.— Я сам.

Це не було відповіддю на його питання, і очі Раджубгая звузилися.

— Акела,— повторив він.— Сам.

— Так, Раджубгаю,— сказав я і поспішив змінити тему.— Ти міг б у дати мені грошей? Мене чекає внизу таксі.

— Тобі потрібні долари?

— Долари нагин. Сірф рупія.— (Не долари. Тільки рупії).

— Скільки тобі треба, Ліне?

— До-до-тін газар,— відповів я, застосувавши жаргонний вислів, ще зазвичай означав три.— Дві-три тисячі.

— Тін газар! — пробурчав він за звичкою, хоча сума в три тисячі рупій в цьому царстві контрабандної валюти була сміховинною. У Раджубгая щодня збиралося в сотні разів більше грошви, і йому траплялося видавати мені зарплатню і комісійні по шістдесят-сімдесят тисяч рупій.

— Абі, бгай-я, абі! — (Зараз, брате мій, зараз).