Розділ «Частина II»

— Містер Лін?

Поряд зі мною стояв якийсь чоловік. Обличчя його здавалося знайомим, але я не міг пригадати, хто це такий.

— Так. У чому річ?

— Абдель Хадер хоче бачити вас, містере Ліне.

Це був Назір, шофер Хадербгая. Неподалік стояв білий автомобіль.

— А звідки ви... як ви тут опинилися?

— Він просить вас приїхати до нього,— показав він на автомобіль і зробив два кроки в його бік.

— Навряд чи я зможу, Назіре. У мене був важкий день. Скажіть Хадербгаю, що я...

— Він сказав, щоб ви негайно приїхали! — похмуро урвав мене Назір. Потім скривився і мовив з незвичною для нього люб’язністю: — Хадербгай сказав, «приїжджайте, будь ласка». Так, саме так. Він сказав: «Будь ласка, приїжджайте, містере Ліне».

Слово «будь ласка» прозвучало у вустах Назіра фальшиво. Було ясно, що з його погляду пан Абдель Хадер Хан просто віддає накази, які негайно всіма виконуються. Але йому звеліли передати це мені як прохання, а не як команду, і він, очевидно, вивчив цю англійську фразу напам’ять. Я уявив собі, як він їде по місту, повторюючи про себе фразу і відчуваючи при цьому таку огиду, немов це уривок з молитви, зверненої до чужого бога. Та хоч як він ставився до цих слів, на мене вони справили вплив, і на його обличчі відбилося полегшення, коли я всміхнувся.

— О’кей, Назіре,— зітхнув я.— Гайда!

Він відчинив задні двері автомобіля, але я сів спереду. Конверт, що його мені вручив Раджан, був у мене в руках. Я розірвав його і витягнув чорно-білу фотографію. На ній я побачив напівосвітлену кімнату, заставлену статуетками і прикрасами різних епох і культур. У високому фотелі сиділа жінка в незвичайно довгій вечірній сукні, що спадала долі й повністю затуляла її ноги. У жінки була пишна зачіска; темні коси звивалися пасмами з обох боків круглого і досить повного лиця. Очі дивилися в камеру з якимось переляком і обуренням. Рот у неї був крихітний, а губи уперте надуті.

І це вродлива жінка? На її обличчі відбилася зарозумілість, злість переляк, розбещеність, егоїзм — світлина демонструвала ці риси і натякала, що є й гірші. А внизу було великими червоними літерами написано: «ТЕПЕР МАДАМ ЖУ ЗАДОВОЛЕНА».

Розділ 14

— Заходьте, містере Ліне, заходьте. Ні, сідайте тут, будь ласка. Ми чекали на вас...

Абдель Хадер показав мені на місце ліворуч від себе. Я скинув взуття біля порога, де вже валялося декілька пар черевиків і сандалів, і сів на розкішну обтягнуту парчею подушку. Приміщення було просторе — вісім чоловіків, що сиділи навколо низького мармурового столу, зайняли тільки один з його рогів. Підлога була вимощена п’ятикутними керамічними кахлями золотавої барви. У кутку, де ми сиділи, долі лежав квадратний ісфаханський килим. Стіни і склепінчаста стеля, викладені мозаїкою блакитного і білого кольору, створювали ілюзію неба з хмарами. Дві відкриті арки вели з кімнати в широкі коридори. Три вікна з низькими підвіконнями виходили в засаджений пальмами двір. Вікна були облямовані фігурними колонами; сходячись угорі, вони утворювали баню, на якій було написано щось арабською. З двору долинало дзюрчання каскадного фонтана.

Це була чудова кімната, оформлена зі строгим смаком. Крім мармурового столика і подушок, меблів у ній не було. Єдиною прикрасою було зображення Кааби[74], що висіло на стіні. Камінь був написаний чорною фарбою на тлі фольги. Чоловіки, що сиділи або напівлежали на подушках, почувалися, мабуть, цілком комфортно в цьому скромному інтер’єрі — якби їм закортіло, вони могли б створити собі хоч яку пишноту в побуті, адже втілювали всю силу й могутність невеликої кримінальної імперії.

— Вам вдалося освіжитися? — запитав Хадер.

Дорогою Назір зупинив машину біля мечеті Набіла в Донгрі і показав мені велику ванну кімнату. Там я умив руки й обличчя. Того літа в Бомбеї стояли цілі хмари пилу і кіптяви, тож коли я утирав лице хусткою після прогулянки, вона була чорна від бруду.

— Так, дякую вам. Я почувався змореним, але ваша гостинністі у поєднанні з сучасними сантехнічними зручностями підбадьорили мене,— відповів я на хінді, постаравшись не просто повідомити необхідну інформацію, а й зробити це з гумором.