Саботаж кохання

Я запитую себе, чи були діти, які не пасли її очима. Вона навіювала зачарування, повагу, захоплення і страх. Тому що була найпрекраснішою, і тому що завжди була виваженою. Тому що на контакти з людьми ніколи не йшла першою. Тому що треба було йти їй назустріч, щоб увійти в її світ, і тому що, врешті-решт, нікому не вдалося увійти в цей її світ, який, мабуть, являв собою пихате багатство, самовпевнений спокій і зухвалу насолоду, і в якому, здавалося, від себе, і лише від себе вона знаходила цілковите задоволення.

Так як я, на неї не дивився ніхто.

З 1974 року я багатьох, довго і жадібно, їла очима так, що від мого погляду навіть ніяковіли.

Але першою була Елена.

І це її ніскілечки не бентежило.

Саме у неї я навчилася придивлятися до людей. Тому що вона була красунею, і тому що вона, здавалося, вимагає, щоб на ній зосередили увагу. Вимога, якій я відповідала з рідкісним завзяттям.

Через неї я почала втрачати боєздатність. Розвідник розвідував уже менше. До її появи весь свій вільний час я проводила на коні, встановлюючи місце дислокації ворога. Тепер треба було присвятити певну кількість годин на те, щоб розглядати Елену. Цю роботу можна було виконувати у сідлі або на ногах, але неодмінно на поважній відстані.

Мені ніколи б не спало на гадку, що така поведінка може бути хибною. Коли я бачила її, я забувала про власне існування. Така амнезія давала підстави для найбезглуздіших вчинків.

Я згадувала про власне існування лише вночі, у ліжку. І там я страждала вволю; я кохала Елену і відчувала, що це кохання до чогось призведе. У мене жодної гадки не було що то за «щось». Знала, що принаймні потребувала, щоб красуня хоч трохи попіклувалася про мене: то був перший етап, найнеобхідніший. Але відчувала, що згодом має відбутися якась неясна і незбагнена міньба. Я вигадувала всілякі історії — хтось назве їх метафорами — щоб наблизити це таїнство: у тих експериментальних історіях кохана завжди страшенно мерзла. Найчастіше вона опинялася розпростертою на снігу. Вона була майже роздягненою, навіть голою, і плакала від холоду. Снігу відводилась неабияка роль.

Мені хотілося, щоб вона отак мерзла, тоді треба було б її зігрівати. Моя уява була неспроможна знайти найкращий шлях. Натомість, я насолоджувалася думкою, відчуттям тепла, яке повільно і дивовижно огортає задубіле тіло; тепла, яке полегшує пощипування від холоду і змушує її зітхати з якоюсь дивовижною насолодою.

Ці історії збуджували у мені такі прекрасні хвилювання, що я сприймала їх як щось надприродне. Престиж їхньої магії виплескувався на мене. Я, безперечно, була медіумом. Я володіла неймовірними таємницями, і якби Елена про це здогадувалася, вона покохала б мене.

Але їй ще треба було про це розповісти.

І я спробувала. Моя прикро наївна тактика свідчить про те, до якої міри я вірила у це надприродне, для якого не знала найменування.

Якось вранці я прийшла до неї. Вона була у пурпуровій сукні без рукавів, затягнутій на талії і розширеній донизу, як півонія. Від її вроди і грації у голові затьмарилося.

Проте я таки згадала, що мала сказати їй.

— Елено, у мене є таємниця.

Вона спромоглася глянути на мене і цей погляд красномовно промовляв, що одну новину завжди можна терпляче вислухати.

— Ще один кінь? — запитала з погано прихованою іронією.

— Ні. Справжня таємниця. Таємниця, яку на всій землі знаю лише я одна.

В цьому я не сумнівалася.