Саботаж кохання

Я носила в собі цю не сформульовану впевненість і добре усвідомлювала, що не зможу обстояти її. І тим дужче вірила в неї.

Елена не розповіла нікому про те, що мій велосипед — це кінь, чи навпаки.

З її боку це не було виявом особливої доброти: просто я нічого не важила. Про ніщо вона мови не заводила.

Між іншим, вона взагалі мало розмовляла, ініціатором балачок не виступала ніколи: задовольнялася тим, що відповідала на запитання, які вважала гідними її уваги.

— Ти ким будеш, коли виростеш? — запитала я просто з інтересу до наукового експерименту.

Мовчить.

Вже значно пізніше її поведінка підтвердила правильність моїх міркувань. Діти, які відповідають на подібне запитання — або несправжні діти (таких чимало), або діти, схильні до абстрагування та теоретичних узагальнень (мій випадок).

Елена була справжньою дитиною, тільки без умоглядного складу розуму. Для неї відповісти на таке дурнувате запитання — означало приниження. Та ще тому, що таке дурнувате запитання означало те саме, що поцікавитися в еквілібриста, що б він робив, якби був бухгалтером.

— Звідки у тебе ця сукня?

Тут би вона відповіла. І найчастіше:

— Матуся пошила. Вона гарна кравчиня.

Або так:

— Матуся купила її у Туріні.

То місто, звідки вона приїхала. Навіть Багдад здавався мені чимось звичнішим.

Зазвичай вона ходила у білому. Цей колір надзвичайно пасував їй.

Її пряме волосся було таке довге, що навіть зібране у коси, спадало аж до стегон. Її матуся ніколи б не дозволила китаянці доторкнутися до нього: сама повільно, терпляче доглядала скарб своєї доньки.

Мені більше до вподоби була одна кіска, але Чже зазвичай заплітала дві, як і собі. У дні, коли мені заплітали дві коси, я почувалася надзвичайно елегантною. Я відчувала неабияку повагу до свого волосся, доки не побачила коси Елени: відтоді мої вже здавалися мені звичайнісінькими. Ця істина по-справжньому відкрилася мені, коли випадково сталося так, що нас однаково зачесали: моя коса була довга й темна, її — безкінечна і виблискувала як агат.

Елена була на рік молодшою за мене, я — на п'ять сантиметрів вищою. Але вона в усьому мене перевершувала

— вона брала гору наді мною, як і над усіма. Вона так мало зважала на інших, що здавалася дорослішою за мене.

Цілими днями повільними маленькими кроками вона могла міряти крихітну територію гетто. Перебігала очима саме стільки, щоб помітити, що її розглядають.