Саботаж кохання

(Які ж ми були наївні. У разі пожежі та розслідування її причин, скандал з приводу замка старанно зам’яли б.)

Природно, що від батьків ми приховували цю смаковиту справу. Якби вони втрутились, ми втратили б будь-яку нагоду стати великомучениками. Та й, зрештою, ми ненавиділи, коли батьки встрявали у наші халепи. Від них усе втрачало гостроту. У них не було ані найменшого відчуття казки. У них на умі були лише права людини, теніс, бридж. Здавалося, вони не усвідомлюють, що єдиний раз у їхньому сірому житті їм дається шанс стати героями.

І вершина примітивізму! Вони трималися за життя. Ми, до речі, теж, але за умови, що робимо його на своє розуміння престижним, приносимо його в жертву, приміром, сяйву пожежі.

(Насправді, якби пожежа спалахнула, на нас лягла б така сама частка відповідальності, як і на китайських охоронців. У загальних рисах ми це усвідомлювали, хоч і мало непокоїлися цим. А у мене й за вухом не свербіло, тим паче, що ні Елена, ні наша сім’я у цьому будинку не мешкали.)

Ця загалом чудова новина таїла у собі, одначе, й пере-шкоду, яку не знехтуєш: нам перекрили вхід до табору.

Проте вихід випливав з умов самої задачі: замок же був китайський.

Тоненька металева пилочка для нігтів — і замок знешкоджено.

А щоб не турбувати вартових, нам стало розуму купити ще один китайський замок — точнісінько такий самий, тільки цілий і неушкоджений і з ключами — і почепити його на місце попереднього.

Таким чином, у разі пожежі ми перетворювались на головних злочинців, адже, врешті-решт, утікачів прирік би на смерть наш замок.

Це ми також у загальних рисах усвідомлювали. Не в тому була проблема. Ми жили у Пекіні, не в Женеві. У нас ніколи не було наміру розпочинати справжню війну.

Ми ніколи особливо не бажали жертв. Але, якщо для продовження війни мали бути жертви, то вони були б.

Та хоч би там що, такого роду другорядні міркування не краяли нам серце.

De minimis non curat praetor[14]. Природно, що дорослі — ці позбавлені прав діти — згаяли б на вирішення таких питань певний час, бо не вміють використовувати його як треба.

А ми, ми мали таке загострене почуття людської гідності, що майже ніколи не говорили про тих, кому перевалило за п'ятнадцять років. П'ятнадцятирічні належали паралельному світу, з яким ми жили у злагоді, бо зовсім не перетиналися.

Ніколи не зачіпали ми й ідіотського питання про наше майбутнє. Можливо, тому, що інтуїтивно ми всі дійшли єдино правильної відповіді: «Коли я виросту, думатиму про ті часи, коли був малим».

Було цілком природно, що дорослі присвячують себе дітям. Батьки та їхні родичі доживали віку на землі для того, щоб їхні спадкоємці не мусили перейматись мало-значущими питаннями, такими, як їжа та притулок, для того, щоб спадкоємці досконало могли виконувати свою основну роль — бути дітьми, тобто бути.

Мене завжди дивувала дітвора, яка писала твори про своє майбутнє. Коли ж мені допікали отим неповторним запитанням: «Що ти робитимеш, коли виростеш?», незмінно відповідала, що я «стану» лауреатом Нобелівської премії у галузі медицини, або великомученицею, або тим і тим водночас. І відповідала миттю, але не для того, щоб справити враження, навпаки: попередньо підготовлена відповідь дозволяла мені якомога нагальніше звільнитися від такої абсурдної теми.

Швидше нереальної, ніж абсурдної: у глибині душі я була впевнена, що ніколи не подорослішаю. Час плинув занадто повільно, щоб подібне могло статися. Мені було сім років: вісімдесят чотири місяці здавалися мені нескінченними. Яке довге було у мене життя! Лише від думки, що зможу прожити ще стільки ж років, у мене голова йшла обертом. Ще сім років! Ні. Це занадто. Я, без сумніву, зупинюсь у десять — одинадцять, на апогеї насичення. До речі, я вже відчувала майже повне насичення: зі мною сталося стільки пригод!

Отож, говорячи про Нобелівську премію у галузі медицини або про великомучеництво, я не чванилась: то була абстрактна відповідь на абстрактне запитання. Та й, зрештою, нічого грандіозного у цих професіях я не бачила. Єдине заняття, до якого відчувала справжню повагу, була професія вояка, зокрема, розвідниці. На вершині моєї кар'єри я жила саме зараз. Згодом — якщо це «згодом» буде взагалі — доведеться скотитися донизу і задовольнятися Нобелівською премією.

Така неправдоподібність долучалася ще до одної: коли дорослі говорили про своє дитинство, я не могла позбавитись думки, що вони брешуть. Вони ніколи не були дітьми. Вони споконвіку були дорослими. Падіння не існувало, оскільки діти назавжди лишались дітьми, як дорослі — дорослими.