Саботаж кохання

Така кількість катастроф! І всі вони підкорялися одному правилу: посягати не на особу Елени, а на тих, хто для неї багато важив.

Ці вигадки захоплювати мене до глибини душі. Я йшла попереду коханої з неймовірно поважним виглядом і повільно та урочисто рекла: «Елено, твоя мати померла», або: «Твого батька зганьблено».

Сердечні муки хльостали тебе по щоках: видіння, від якого щеміло моє серце і яке змушувало кохати тебе ще дужче.

Так, моя кохана, ти страждаєш через мене. Не тому, що мені до вподоби страждання. Краще було б, якби я могла дати тобі щастя. Тільки я добре затямила, що це неможливо. Для того, щоб я могла зробити тебе щасливою, ти спершу мала мене покохати, але ж ти мене не кохаєш. А от щоб зробити тебе нещасною, зовсім не потрібно, щоб ти мене кохала. Зрештою, для того щоб ти відчула себе щасливою, ти спершу мала відчути себе нещасною. Як зробити щасливою вже щасливу людину?

Ось чому я мушу дати тобі нещастя. Щоб мати шанс ощасливити тебе потім. Хоч би як там було, найважливіше те, що ти страждаєш з моєї вини, кохана моя. Якби ти відчувала до мене десяту частку того, що почуваю до тебе я, ти раділа б цим стражданням від самої думки про те, як втішають мене твої страждання.

Я умлівала від насолоди.

Треба було знайти новий шпиталь.

Вже не могло бути й мови про те, щоб облаштовуватися у ящикові для переїзду. Фактично ми не мали великого вибору. Тому ми змушені були надавати медичну допомогу у тому самому місці, де виготовляли і зберігали нашу таємну зброю. Не надто гігієнічно, втім, у Китаї ми призвичаїлися до бруду.

Отже, ліжка з «Женьмінь жібао» перемістилися на останній поверх запасних сходів у найвищому будинку Сань Лі Тхунь. Чан для сечі стояв у самому центрі цього акробатичного дортуару.

Німці виявилися йолопами і не забрали наші запаси стерильної марлі, вітаміну С і супових пакетиків. Все це ми убгали у рюкзаки, які й порозвішували на перилах металевих сходів. Оскільки дощі у Китаї випадали вкрай рідко, наша конструкція мало чим ризикувала. Але ж тепер наша таємна база ставала помітнішою. Щоб викрити схованку, німцям варто було лише задерти носа і уважно подивитись. Та ми не такі недоумки, щоб приводити туди полонених: коли нам хотілося помордувати якусь жертву, ми спускали таємну зброю вниз.

На той час війна набула несподівано значних політичних масштабів.

Якось вранці нам закортіло піднятися у табір. Ото диво: на вхідних дверях, що вели до запасних сходів, висів замок.

І зовсім не важко було встановити, що цей замок не німецький. Він був китайський.

Отже, охоронці гетто вирахували нашу конструкцію. Вона їм так не сподобалась, що охоронці вдалися до такого жахливого заходу: закрити запасні сходи — єдиний запасний вихід у найвищому будинку Сань Лі Тхунь. Якби сталася пожежа, мешканцям не лишилось би нічого іншого, як стрибати з вікон.

Через такий скандал ми землі під собою не чули від радості.

І не безпідставно. Ну хіба це не тріумф — довідатися, що з'явився ще один ворог.

І який ворог! Сам Китай! Ми вважали себе ініційованими у лицарі лише завдяки тому факту, що жили у цій країні. Воювати ж проти неї — це вже підносило нас до рангу героїв.

Настане день, коли стриманим від величі голосом ми зможемо повідати своїм спадкоємцям, що ми воювали у… Китаї проти німців і китайців. Вершина слави!

Невеличке уточнення до цієї чарівної новини: наш ворог був ідіотом. Він будував запасні сходи і замикав їх на замок. Така непослідовність зачаровувала нас. Те саме, що побудувати басейн і не влити туди й краплі води.

Крім того, ми почали чекати на пожежу. Після розслідування виявилось би перед цілим світом, що китайський народ засудив, так би мовити, до страти сотні іноземців. Крім того що ми стали б героями, ми набули б статусу політичних пригноблених — міжнародних великомучеників. І справді ми, мабуть, не гаяли часу у цій країні.