Саботаж кохання

У вересні починалися заняття в школі.

Для мене — нічого нового. Для Елени — вперше.

Але невеличка французька школа у Пекіні не мала нічого спільного з навчанням.

Ми, діти різних народів — окрім англомовних і німців — були б дуже здивовані, якби нам заявили, що ми відвідуємо цю установу з метою навчитися чогось.

Цього ми не помічали.

Для мене школа була величезною фабрикою паперових літачків.

До такої міри, що їх допомагали нам будувати й учителі. Воно й зрозуміло: оскільки вони не були ні вчителями, ні вихователями, то це майже все, що вони вміли робити.

Ці славні люди, ці вчителі на громадських засадах опинилися у Китаї через прикрість. Адже можна назвати прикрістю велику сукупність ілюзій з подальшим розчаруванням у кожній з них.

До речі, окрім дипломатів і синологів, усі іноземці, які тоді мешкали у Китаї, опинилися там в силу тих самих «прикрих» обставин.

І, оскільки, опинившись у цій країні, ці нещасні мали бодай щось робити, вони йшли «навчати» у невеличку французьку школу Пекіна.

То була моя перша школа. Саме у ній я провчилася перші три класи, які вважаються найважливішими. Але марно стараюся пригадати. Гадаю, окрім того, як робити паперові літачки, геть нічому там не навчилася.

То й що? Читала я з чотирьох років, писати навчилася у п'ять, а черевики сама зашнуровувала споконвіку. Отже, вчитися мені було нічому.

На вчителів покладалось надлюдське завдання — завадити дітям повбивати одне одного. І їм це вдавалося. Тож слід привітати цих чудових людей і з'ясувати, що за подібних обставин, наприкінці століття навчати алфавіту було безглуздою зайвиною, заняттям для ідеалістів.

Для нас, дітвори різних національностей, освіта була не чим іншим, як продовженням тієї ж війни, і тими самими засобами.

І все ж з однією відмінністю: у маленькій французькій школі Пекіна не було німців. Вони ходили до східнонімецької школи.

Ми розв'язали це прикре непорозуміння завдяки геніальній і панічній регламентації: у школі ворогом був кожен.

А через те, що навчальна установа була дуже малих розмірів, ми без проблем гамселили одне одного. Знайти ворога було неважко, він був повсюди — під рукою, під зубами, під ногою, під плювком, під нігтями, під черепом, під підніжкою, під сечею і під блювотиною. Варто було лише нахилитися.

Ця школа була тим паче строкатою, що чверть учнів не знала жодного слова французькою. І навіть ніколи не посягала на те, щоб вивчити бодай якесь одне. Батьки влаштували їх сюди, бо справді не знали, куди їх подіти. Та ще тому, що бажали у спокої разом з іншими дорослими смакувати радості місцевого режиму.

Отож, серед нас були малі перуанці чи інші марсіани, яких ми залюбки брали на тортури і панічний гвалт яких був нам цілком незрозумілий. У мене збереглися найкращі спогади про французьку школу.

То була, мабуть, і для Елени перша школа.