Розділ «Листи, заповіти, щоденники»

5 травня. Анічогісінько, голова тупа й трохи болить. Пополудні в Хотекському сквері, читав Стріндберґа; він дає мені поживу…

14 травня. …Сьогодні читав давні розділи з «Кочегара». Написано сильно, тепер писати так я, очевидно, не можу (вже не можу). Боюся стати нездатним через уроджену ваду серця.

16 вересня. Вигляд польських юдеїв, що йдуть до Кол-Нідри. Хлопчик, який, затиснувши під пахвами по молитовному покривалу, тюпає поруч із батьком. Не ходити до храму — це самогубство.

Розгорнув Біблію. Про неправедних суддів. Знаходжу власну думку чи принаймні думку, якої досі дотримувався. А втім, це не має значення, в таких речах я ніколи не піддаюся помітному впливу, сторінки Біблії в мене перед очима не тріпочуть.

Здається, найвразливіше місце, куди можна ввігнати ніж, — між шиєю і підборіддям. Підводиш підборіддя і стромляєш ножа в напружені м’язи. Але це місце найвразливішим, певно, лише здається. Сподіваєшся побачити, як звідти потужним струменем ударить кров і порветься плетиво сухожиль і суглобів, як це можна побачити в ніжці смаженої індички.

Читав «Лісника Флека в Росії». Повернення Наполеона на Бородинське поле битви. Тамтешній монастир. Його висадили в повітря.

7 жовтня. …Нез’ясовне питання: невже я зломлений? Невже гину? Про це свідчать майже всі ознаки (холод, отупіння, нервовий стан, неуважність, нездатність працювати на службі, головний біль, безсоння); проти цього свідчить, по суті, сама надія.

21 листопада. Цілковита непотрібність. Неділя. Вночі не зімкнув очей. До чверть на дванадцяту в ліжку, при сонячному світлі. Прогулянка. Обід. Читав газету, перегортав старі каталоги. Прогулянка: Гібернерґасе, Міський парк, Венцельсплац, Фердинандштрасе, далі — в бік Подолу. Ледве розтяг на дві години. Час від часу відчував різкий, один раз просто-таки пекучий головний біль. Повечеряв. Тепер удома. Хто може розплющеними очима споглядати це згори від початку до кінця?

11 травня. Отже, передав директорові листа. Позавчора. З проханням або, якщо війна закінчиться восени, надати мені потім тривалу відпустку, і то без збереження платні, або, якщо війна ще триватиме, скасувати звільнення від військового обов’язку. Це була суціль брехня. Напівбрехнею було б, якби я зажадав надати мені тривалу відпустку негайно, а в разі відмови — звільнити взагалі. Правдою було б, якби я заявив про звільнення. Ні на те, ні на те я не зважився, отож — цілковита брехня.

Сьогодні марна розмова. Директор думає, що я домагаюся звичайної тритижневої відпустки, на яку я, звільнений від військової служби, не маю права, і тому пропонує її відразу — мовляв, він вирішив зробити це ще до мого листа. Про військову службу взагалі мовчить, так наче в листі я про це й не згадую. Коли я заводжу про неї мову, він пускає мої слова повз вуха.

Тривалу відпустку без збереження платні він вочевидь вважає примхою і обережно натякає на це. Наполягає, щоб я взяв тритижневу відпустку негайно. Як і всі, принагідно робить усілякі зауваження, типові для доморослого невропатолога. Мовляв, мені ж бо не доводиться нести відповідальність, як йому, в нього така посада, що на ній можна, звичайно, й захворіти.

А скільки він працював і раніше, коли готувався до іспитів на адвоката й водночас ходив на службу. Дев’ять місяців по одинадцять годин щодня. А головне — різниця. Хіба мені коли-небудь і чому-небудь доводилося потерпати за свою посаду? А йому доводилось. На службі він мав ворогів, ладних зробити що завгодно, аби лишень обрубати сучок, на якому він сидів, і викинути його на смітник.

Хоч як дивно, але про моє пописування він не згадує.

Я недолугий, хоч сам розумію, що йдеться ледве не про моє життя. І все ж наполягаю, що хочу на військову службу й що трьох тижнів відпустки мені мало. На цьому розмову він відкладає. Якби ж він не був такий привітний та співчутливий!

Наполягатиму ось на чому: я хочу на військову службу, хочу нарешті здійснити бажання, яке стримував у собі два роки; з різних причин, які стосуються не мене особисто, я, якби це було можливо, віддав би перевагу тривалій відпустці. Та це, мабуть, неможливо — як зі службових, так і з військових міркувань. Під тривалою відпусткою я розумію — службовцеві сказати про це соромно, хворому не соромно — півроку чи й цілий рік. Платні я не хочу, адже йдеться не про тілесну недугу, яку можна визначити з певністю.

Усе це — продовження брехні, та якщо я й далі буду послідовний, то вона справлятиме вплив, майже як правда.

2 червня. Просто якесь наслання з цими дівчатами — і то попри головний біль, безсоння, сивину, відчай. Я полічив: від літа їх було щонайменше шестеро. Я нічого не можу з собою вдіяти; мене просто щось за язик тягне, щоб висловити захват тією, яка варта захвату, і я не можу відмовитися й не любити доти, доки захвату настане край. Я відчуваю перед усіма шістьма лише внутрішню провину, але одна з них переказувала мені через когось докори…

19 червня. Усе забути. Повідчиняти вікна. Спорожнити кімнату. Вітер її провіє. Бачитимеш лише порожнечу, шукатимеш себе в усіх кутках і не знаходитимеш…

4 липня. Замкнений у чотирикутнику штахетної огорожі, такому тісному, що в ньому можна було ступити лише один крок у довжину й один у ширину; я прокинувся. Є схожі кошари, до яких заганяють на ніч овець, але вони не такі тісні. Сонце світило просто на мене, і я, щоб захистити голову, притис її до грудей і присів, згорбившись, навпочіпки.

Який ти? Жалюгідний я. Дві дощечки прикручено до моїх скронь.