Розділ «Листи, заповіти, щоденники»

Авжеж, я можу зробити такий висновок, мені вже майже тридцять один рік, Ф. знаю близько двох років, отож мушу вже складати собі звіт у всьому. А крім того, я тут живу так, що не забув би Ф., навіть якби вона такого значення для мене й не мала. Одноманітність, розміреність, затишок і несамостійність мого способу життя чіпко й неминуче тримають мене там, де я опинився. Крім того, у мене глибша, ніж звичайно буває, схильність до затишного й несамостійного життя, отож усе шкідливе знаходить опору ще й у мені самому. Зрештою, я ж бо також старію, переміни даються мені чимдалі важче. І в усьому цьому я вбачаю для себе велике лихо, що може тривати довго й безнадійно; мені доведеться роками животіти на свою платню, стаючи все сумнішим і самотнішим, допоки взагалі стане сили триматись.

Але ж ти бажав собі такого життя?

Якби я був одружений, життя службовця мене влаштовувало б. Воно давало б мені надійну опору з усіх поглядів — щодо суспільства, дружини, творчості, не вимагаючи надто великих жертв, а з другого боку, не перетворюючи мене на раба затишку й несамостійності, бо як чоловікові одруженому мені не треба було б цього боятися. Але дожити таке життя до кінця неодруженим я не зможу.

Але ж ти міг би одружитись?

Тоді я не міг одружитись, усе в мені протестувало проти цього, хоч як я кохав Ф. Стримувала переважно думка про письменницьку роботу — я гадав, що шлюб їй завадить. Мабуть, я мав рацію; але парубкування за нинішніх моїх умов цю роботу занапастило. Я цілий рік не писав, я й далі не можу писати, в голові одна лишень думка, і вона мене пожирає. Всього цього я тоді передбачити не міг. А втім, моя несамостійність дістає поживу навіть від такого способу життя, і я до всього підступаю нерішуче й ні з чим не можу впоратись одразу. Так було й тут.

Чому ти втрачаєш надію все ж таки домогтися Ф.?

Я йшов уже на будь-які приниження перед самим собою. Якось у Тірґартені я промовив: «Скажи „так“, навіть коли вважаєш, що твого почуття до мене для шлюбу замало, мого кохання до тебе вистачить, щоб надолужити те, чого бракує, воно взагалі досить міцне, щоб узяти все на себе». Ф., здавалося, непокоїли характерні особливості моєї натури, страх перед якими я навіяв їй протягом нашого тривалого листування. Я сказав: «Я кохаю тебе досить міцно для того, щоб звільнити від усього, що може тебе тривожити. Я стану іншою людиною». Тепер, коли все має з'ясуватися, я можу визнати, що навіть у хвилини найщиріших наших взаємин у мене нерідко виникали підозри й підтверджені дрібницями побоювання, що Ф. кохає мене не дуже, не всією душею, як вона здатна кохати. Це усвідомила — щоправда, не без моєї допомоги — й Ф. Боюся навіть, що після двох моїх останніх візитів вона відчуває до мене певну відразу, хоч на позір ми одне з одним привітні, звертаємось одне до одного на «ти», ходимо рука в руку. Останній спогад, що залишився в мене про неї, — геть ворожа гримаса, яку вона зробили, коли у неї вдома в передпокої я, не вдовольнившись поцілунком крізь рукавичку, рвучко розстебнув її й поцілував руку. Але тепер вона, хоч обіцяла й далі старанно підтримувати листування, не відповіла на два мої листи, лише в телеграмах обіцяла написати, але знов не додержала обіцянки, ба навіть не відповіла моїй матері. Нема сумніву, отже, що все це безнадійно.

А втім, ніколи не можна цього стверджувати. Хіба колишня твоя поведінка, з погляду Ф., не здавалася також безнадійною?

Та це було щось інше. Я завжди, навіть коли влітку ми прощалися нібито востаннє, відверто освідчувався їй у коханні; я ніколи не мовчав так жорстоко; моя поведінка мала свої причини, які можна було якщо не визнавати, то принаймні обговорювати. У Ф. тільки одна причина: цілком недостатнє кохання. І все ж таки це правда, я міг почекати. Але чекати з подвійною безнадією я не можу: по-перше, я бачу, що Ф. усе дужче віддаляється від мене, а по-друге, я все більше втрачаю здатність якось себе порятувати. Це був би найбільший ризик, на який я пішов би, незважаючи на те — чи саме через те, — що це найкраще відповідало б найгіршим моїм рисам. «Ніколи не знаєш, що станеться» — не арґумент проти нестерпності тої чи тої з нинішніх обставин.

То що ж ти робитимеш?

Виїду з Праги. Перед лицем цієї найбільшої з людських утрат, яких я будь-коли зазнавав, удатися до найрадикальнішого засобу, який я тільки маю.

Покинеш службу?

Служба, як я вже згадував вище, і є частиною тієї нестерпності. Надійність, розрахунок на все життя, достатня платня, неповне напруження зусиль — адже це, по суті, ті речі, які мені, неодруженому, ні до чого і які обертаються на муки.

То що ж ти робитимеш?

Я міг би одразу відповісти на всі такі запитання, заявивши: мені нема чим ризикувати, кожен день і кожен найменший успіх — це дарунок долі, все, що я роблю, буде добре. Але я можу відповісти й точніше: як австрійський юрист, ким я насправді зовсім не є, я не маю практичних перспектив; найкраще, чого мені пощастило б тут досягти, я в своїй ситуації вже маю і все ж не можу ним скористатися. На той випадок (вже сам собою, втім, цілком неможливий), якби зі своєї юридичної підготовки я надумав дістати для себе яку-небудь користь, мова може йти лише про двоє міст — Прагу, з якої я мушу виїхати, й Відень, який я ненавиджу і в якому був би нещасливий, бо вирушив би туди з глибоким переконанням, що нещастя не уникнути. Виходить, доведеться їхати за межі Австрії і, позаяк я не маю хисту до мов і погано впоруюсь як із фізичною, так і з комерційною роботою, їхати доведеться — принаймні на перших порах — до Німеччини, а там до Берліна, де найбільше можливостей протриматись.

Там я зможу якнайкраще і якнайбезпосередніше застосувати свій літературний хист і в журналістиці й знайти собі більш-менш пристойний заробіток. Чи буду я здатний, крім того, ще й до творчої праці взагалі, про це поки що не можу сказати бодай із найменшою певністю. Але одне я знаю, як мені здається, напевно: самостійне й вільне становище, в якому я буду в Берліні (нехай в усьому іншому воно буде навіть жалюгідне), дасть мені те єдине відчуття щастя, на яке я наразі ще здатний.

Але ж ти розпещений.

Ні, мені потрібна лиш кімната й вегетаріанське харчування, а більш майже нічого.

Та чи не задля Ф. ти туди їдеш?

Ні, Берлін я вибираю лише з вище означених причин, хоч люблю його завдяки Ф., через усе, що її там оточує, — але це мені непідвладне. Можливо, також, що в Берліні я зійдуся з Ф. Якщо наше спільне перебування в місті допоможе мені прогнати Ф. з мого серця — тим краще, тоді це стане ще однією перевагою Берліна.