Розділ «Листи, заповіти, щоденники»

21 вересня. Ф. була тут; щоб побачити мене, їде тридцять годин, я мав би цьому завадити.

Як я собі уявляю, на її долю випало, значною мірою з моєї вини, найбільше лихо. Я сам не можу себе збагнути, я анічогісінько не відчуваю, так само не можу дати собі раду, думаю про те, що позбавлений деяких своїх зручностей і, як єдине визнання цього, трохи ламаю комедію. У дрібницях вона не має рації, не має рації, коли захищає свої гадані чи й справжні права, та загалом її безневинно засуджено до тяжких тортур; я вчинив несправедливість, через яку вона мусить зазнавати тортур, та ще й орудую знаряддям тортур, її від’їздом (карета з нею й Отлою огинає ставок, я навпростець перетинаю дорогу й ще раз підходжу до неї) і головним болем (тлін комедіанта) завершується день…

22 вересня. Нічого.

25 вересня. …«Нове покоління» Таґґера[54]; убого, хвалькувато, зворушливо, професійно, місцями написано добре, з ледь відчутним дилетантизмом. Яке він має право козиряти? Загалом усе в нього таке саме убоге, як і в мене, як і в усіх. Не велике це святотатство — хворому на сухоти мати дітей. Флоберів батько хворів на сухоти. Вибір: або в легенях у дитини починає грати флейта (дуже гарний вислів для тієї музики, заради якої лікар прикладає вухо до грудей), або вона стає Флобером. Тремтливий стан у батька, коли про це заходить марна розмова.

Певний час я ще можу діставати задоволення від таких робіт, як «Сільський лікар», — за умови, що мені щось таке ще вдасться (дуже малоймовірно). Але щасливий я був би лише тоді, коли б наблизив світ до чистоти, правди, сталості.

Батоги, якими ми шмагаємо одне одного, за останні п’ять років узялися тугими вузлами.

28 вересня. Характер розмов із Ф.

Я. Ось до чого я це довів.

Ф. Ось до чого це довела я.

Я. Ось до чого я тебе довів.

Ф. Це правда.

Отже, на смерть я поклався б. Рештки віри. Повернення до батька. День великого примирення.

З листа до Ф., можливо, останнього (1 жовтня). Коли я перевіряю себе своєю кінцевою метою, то виявляється, що я, власне, прагну не до того, щоб стати доброю людиною й бути готовим відповідати перед якимсь найвищим судом, а зовсім навпаки — я намагаюсь окинути поглядом усю людську й тваринну спільноту, пізнати головні її пристрасті, бажання, моральні ідеали, звести їх до простих приписів і, відповідно до них, самому якнайскоріше стати для всіх неодмінно приємним, до того ж (і в цьому вся штука) таким приємним, щоб, не втрачаючи загальної любові, я, як єдиний грішник, котрого не підсмажують, зміг нарешті відверто, на очах у всіх оголити всі властиві мені вади. Одне слово, мені важить лише суд людський, і його я хочу обманути, хоч, певна річ, і без обману.

8 жовтня. Тим часом: жалісливі листи від Ф., Ґ. Б. погрожує надіслати листа. Невтішний стан (courbature[55]). Годування кіз, порите мишами поле, копання картоплі («Як вітер віє нам у сідниці»), збирання шипшини, селянин Ф. (семеро дівчат, одна маленька, милий погляд, на плечі білий кролик), у кімнаті картина «Кайзер Франц Йозеф у склепі капуцинів», селянин К. (кремезний, продумана розповідь світової історії його господарства, але привітний і добрий). Загальне враження від селян: шляхетні чоловіки, що знайшли порятунок у сільському господарстві й організували свою роботу так мудро й смиренно, що вона цілком злилася з усім світом і до блаженного їхнього кінця оберігає їх від усіляких хитань та морської хвороби. Справжні громадяни землі…

Діккенсів «Коперфілд» («Кочегар» — відверте наслідування Діккенса, ще більшою мірою — задуманий роман). Історія з валізою, той, що ощасливлює й зачаровує, брудна робота, кохана в маєтку, занечищені будинки тощо, та передовсім — метод. Мій намір, як я тепер бачу, полягав у тому, щоб написати дікенсівський роман, але збагачений яскравішими світильниками, які я запозичив би в часу, а також тьмянішими, які я добув би з себе. Діккенсове багатство й відчайдушний, могутній потік розповіді, але як наслідок цього — місця жахливо безпорадні, де він уже тільки стомлено помішує досягнуте доти. Варварством віє від безглуздого цілого — варварством, якого я, щоправда, уник через свою слабкість і навчений власним епігонством. За манерою, яку затоплює почуття, приховано бездушність. Ці колоди сирих характеристик, які штучно припасовано до кожного персонажа й без яких Діккенс не зміг би швиденько вивершити жодну зі своїх історій. (З Вальзером[56] у нього спільне те, що обидва невпевнено користуються абстрактними метафорами.)

27 червня. Почав новий щоденник — власне, через те, що читав старий. Деяких причин і намірів тепер, за чверть до дванадцятої, вже не пригадати.

30 червня. Був у Ріґерпарку. Прогулювався туди-сюди з Ю.[57] повз ясминові кущі. Фальш і щирість, фальш у зітханнях, щирість у скованості, в довірливості, в почутті безпеки.

Неспокій на серці.

6 липня. Весь час ті самі думки, бажання, страх. І все ж спокійніший, ніж звичайно, так наче відбувається велика переміна, віддалене тремтіння якої я відчуваю. Сказано забагато.

11 грудня. Четвер. Холод. Мовчки з Ю. в Ріґерпарку. Спокуса на Ґрабені. Все це надто тяжко. Я не зовсім готовий. У духовному сенсі це так, як двадцять шість років тому казав учитель Бек, не помічаючи, щоправда, у своєму жарті пророцтва: «Нехай ще посидить у п’ятому класі, він надто кволий, така надмірна поквапність потім за себе помститься». І справді, я ріс, як ото саджанці, що надто швидко витяглись, а про них забули, і коли повіє протяг, я виявляю просто-таки артистичну майстерність, щоб від нього ухилитися; в цих моїх рухах є, якщо хочете, навіть щось зворушливе, та тільки й того. Як в Елезіуса з його діловими поїздками навесні до міст. При цьому його зовсім не варто недооцінювати: Елезіус міг би стати героєм книжки і, мабуть, навіть став би ним за часів молодості Гамсуна.