Розділ «Листи, заповіти, щоденники»

5 липня. Тягар спільного життя. Скріпленого відчуженням, співчуттям, хіттю, боягузтвом, шанолюбством, і лише на самісінькому дні, можливо, — вузенький струмочок, що заслуговує називатися коханням, але шукати його марно, він тільки один раз зблиснув у мить однієї миті.

Бідолашна Ф.

6 липня. Нещаслива ніч. Неможливість жити з Ф. Нестерпність спільного життя з будь-ким.

Не шкодувати через це; шкодувати, що не можна не бути самому. Але далі: безглуздо шкодувати, пристосуватися й урешті розуміти. Підвестися з землі. Тримайся за книжку. Але якщо знов повернутися назад: безсоння, головний біль, скочити вниз із високого вікна, але на розм’яклу від дощу землю, удар об яку не буде смертельним. Без кінця-краю перекидатися з боку на бік, не розплющуючи очей, виставивши себе напоказ перед чиїмось відкритим поглядом.

Бачить лише Старий Заповіт — про це більш нічого не скажеш…

Візьми мене у свої обійми, в них — глибина, візьми мене у глибину, не важишся тепер — хай потім.

Візьми мене, візьми мене, сплетіння глупоти і болю.

З кущів виступили негри. Довколо обвитого срібним ланцюжком дерев’яного кілочка вони пустилися в танок. Жрець сидів збоку, піднісши над гонгом паличку. Небо застилали хмари, але дощу не було, стояла тиша.

Я ще ніколи не був близький із жінкою, крім як у Цукмантелі. Потім іще зі швейцаркою в Ріві. Перша була вже жінка, я — недосвідчений, друга була ще дитина, я — цілком, геть розгублений.

22 липня. Дивний звичай у суді. Кат заколює засудженого в камері, й ніхто не має права бути при цьому присутнім. Засуджений сидить за столом і дописує листа чи доїдає свій останній обід. Стук у двері, це кат. «Ти готовий?» — питає він. Які ставити запитання і які давати розпорядження, а також у якій послідовності це робити, йому суворо прописано, відступати від цього він не має права. Засуджений, що спершу був підхопився, знов сідає й сидить, утупившись перед себе чи сховавши обличчя в долонях. Кат, не діставши відповіді, відкриває на нарах свого ящика з начинням, вибирає різноманітні кинджали й намагається ще місцями їх підточити. Вже досить темно, він ставить невеликого ліхтаря й засвічує його. Засуджений нишком повертає голову в бік ката, та, побачивши, що той робить, здригається, відводить погляд і не хоче вже нічого бачити. «Я готовий», — каже кат по хвилі.

«Готовий? — скрикує засуджений, підхоплюється й тепер дивиться на ката вже відверто. — Ти не вб’єш мене, не покладеш на нари й не заколеш, ти ж бо людина, ти можеш страчувати на помості, з помічниками й при судових виконавцях, але не тут, не в камері, просто як звичайна людина. — І, позаяк кат, схилившись над ящиком, мовчить, уже спокійніше додає: — Це неможливо». Але кат і тепер не озивається, й засуджений ще каже: «Саме через те, що це неможливо, в суді й запровадили такий дивний звичай. Форми ще слід дотриматися, але виконувати смертний вирок уже не треба. Ти доправиш мене до іншої в’язниці, там я пробуду, мабуть, ще довго, але мене не стратять». Кат дістає ще одного кинджала, загорненого у вату, й каже: «Ти, либонь, віриш у казочку, де слузі наказують підкинути кудись дитину, але слуга натомість вирішує віддати її в науку шевцеві. То — казка, а тут — не казка».

27 серпня. Висновок після двох жахливих днів і ночей: подякуй своїм чиновницьким вадам — слабкості, ощадності, нерішучості, розважливості, завбачливості й т. ін. за те, що не відіслав Ф. листівку. Можливо, ти б і не відмовився від написаного, я припускаю, що це можливо. І який був би наслідок? Вчинок, злет? Ні. Такий вчинок ти вже один раз здійснив, але краще нічого не стало. Не намагайся цього пояснити; звичайно, ти можеш пояснити все минуле, адже на майбутнє ти навіть не зважуєшся, поки його спершу не поясниш. А саме це й неможливо. Те, що називають почуттям відповідальності і як таке мало б заслуговувати на всіляку повагу, — кінець кінцем чиновницький дух, хлоп’яцтво, зламана батьком воля. Працюй над тим, що в тобі є кращого, воно в тебе просто під рукою. Це означає, отже, що не треба себе жаліти (та ще й коштом тієї ж таки Ф., людини, яку ти кохаєш), адже жаліти неможливо, позірне бажання жаліти сьогодні майже завело тебе в безвихідь. Ти жалієш себе не лише тоді, коли йдеться про Ф., одруження, дітей, відповідальність і т. ін., а й тоді, коли йдеться про службу, на якій ти виснеш, про нікудишнє помешкання, в якому ти застряг. Усе. Годі про це. Не можна себе жаліти, не можна розрахувати все наперед. Ти нічого не знаєш про себе й про те, що для тебе краще. Сьогодні вночі, наприклад, коштом твого мозку й серця в тобі боролися два цілком рівноцінні й рівносильні аргументи, і кожен на свій лад непростий, а це означає, що розрахувати все неможливо. Що ж лишається роботи? Не опускатися вже до того, щоб ставати бойовищем, де незалежно від тебе триває битва, а ти не відчуваєш нічого, крім ударів страшних воїнів. Отож зберися на силі. Виправляйся, втікай від чиновницького духу, спробуй зрозуміти, хто ти, замість розраховувати, ким маєш стати. А найближча мета, безперечно, — стати солдатом. Годі тобі так безглуздо помилятися й порівнювати себе, скажімо, з Флобером, К’єркеґором, Ґрільпарцером. Це просто хлоп’яцтво. Як ланки в ланцюгу розрахунків такі приклади, певна річ, можуть знадобитись, або, скоріше, вони непридатні разом з усіма розрахунками, але якщо брати їх окремо, по одному для порівняння, то вони непридатні вже від самого початку. Флобер і К’єркегор дуже добре знали, як стоїть справа з ними, вони мали тверду волю й не розраховували, а діяли. А в тебе самі розрахунки й розрахунки, чотири роки жахливих припливів і відпливів. Порівняння з Ґрільпарцером, може, й до місця, але ж Ґрільпарцера ти за гідного наслідування не вважаєш, — нещасливий приклад, якому нащадки мають дякувати, адже він страждав задля них.

15 вересня.[53] Ти маєш можливість — якщо така можливість є взагалі — почати спочатку. Не проґав її. Якщо хочеш узятися серйозно, доведеться вихлюпнути із себе весь бруд, цього не уникнути. Тільки не викачайся в ньому. Якщо рана в легенях, як ти стверджуєш, — це лише символ, символ рани, запалення якої має ім’я Ф., а глибина має ім’я Виправдання, якщо це так, то й лікарські поради (світло, повітря, сонце, спокій) — символ. Ухопися ж за цей символ.

Яка прекрасна мить, майстерне облямування, здичавілий сад. Ти виходиш із будинку, огинаєш його, і садовою алеєю назустріч тобі лине богиня щастя.

Величне видіння, володар імперії.

Сільський майдан під владою ночі. Мудрість маленьких. Засилля тварин. Жінки. Корови, що так природно перетинають майдан. Моя канапа над землею.

18 вересня. Все пошматувати.

19 вересня. …Рана болить не так через те, що глибока й велика, як через те, що задавнена. Коли таку рану відкривають знов і знов, уже вкотре ріжуть місце, яке оперували вже хтозна й скільки разів, — оце жахливо…

Ніколи не міг збагнути того, що майже кожен, хто вміє писати, може матеріалізувати в болю біль, як ото я, наприклад, можу в нещасті, навіть з іще гарячою від нещастя головою, сісти й кому-небудь написати: я нещасливий. Атож, я можу зробити навіть більше й, удаючись до різноманітних викрутасів — залежно від хисту, якому нібито нема ніякого діла до нещастя, — фантазувати на цю тему просто, чи ускладнено, чи з цілим букетом асоціацій. І це зовсім не брехня й не тамує болю, це просто милостивий надлишок сили тієї миті, коли біль таки вочевидь виснажив до самого дна всю силу моєї душі, яку він гризе. То що ж то за надлишок?

У мирний час ти успіхів не домагаєшся, у дні війни ти сходиш кров’ю…