Розділ «Листи, заповіти, щоденники»

Я виявляю в собі саму дріб’язковість, нерішучість, заздрість і ненависть до тих, хто воює, й палко бажаю їм усіляких лих.

З погляду літератури доля моя дуже проста. Прагнення змалювати моє сповнене мрій внутрішнє життя відсунуло вбік, зробило несуттєвим усе інше, яке в жахливий спосіб занепадало і занепадає й досі. Ніщо інше ніколи не могло мене вдовольнити. Та хтозна, чи стане моєї снаги для того змалювання, може, вона вже навіки вмерла, може, вона все ж таки оживе ще раз, хоч мої життєві обставини їй і не сприяють. Отож так я й хитаюся з боку в бік, раз у раз злітаю на гірську вершину, але ні на мить не годен там утриматись. Решта людей також хитаються з боку в бік, але хитаються в низинах, та й снаги у них більше; щойно вони починають падати, як їх підхоплює родич — він задля цього й ступає поруч. А я хитаюся з боку в бік там, угорі; це, на жаль, не смерть, але вічні муки загину.

Патріотична процесія. Промова бургомістра. То завмирає, то чується знов, і німецький вигук: «Слава нашому улюбленому монархові, ура!». Я стою вкупі з усіма, погляд у мене лютий. Ці процесії — одне з найогидніших явищ, що супроводжують війну. Їх влаштовують торговці-юдеї — то німецькі, то чеські, — які, щоправда, собі в цьому зізнаються, але ніколи не можуть так гучно накричатись, як оце тепер. Звичайно, багатьох людей процесії захоплюють. Організовані вони добре і проходитимуть щовечора, а завтра, в неділю, двічі.

15 серпня. Уже кілька днів пишу[45]; от якби так тривало й далі. Тепер я не такий захищений і не такий захоплений роботою, як два роки тому, але в житті з’явився сенс, моє розмірене, пусте, безглузде існування неодруженого має якесь виправдання. Я знов можу провадити розмови із самим собою і вже не втуплюю погляду в цілковиту порожнечу. Лише на цьому шляху на мене чекає одужання…

21 серпня. Почав з такими сподіваннями, й усі три історії[46] відкинули мене назад, сьогодні найдалі. Мабуть, найкраще буде, якщо за «російське оповідання» завжди братимуся тільки після «Процесу». З такою смішною надією, що спирається вочевидь лише на звичну фантазію, я знову приступаю до «Процесу». Зовсім марно це не було.

29 серпня. Закінчення одного розділу не вдалася, інший розділ, непогано розпочатий, я навряд чи зможу — або, скоріше, цілком напевно не зможу — писати далі так добре, а тоді, вночі, це вдалося б мені запевне. Але я не маю права сам себе покинути, я зовсім сам.

30 серпня. Холодно й порожньо. Я надто добре відчуваю межі свого хисту, які, коли я не захоплений цілком, без сумніву, досить вузькі. Гадаю навіть, що й у стані захопленості я також скутий лише цими вузькими межами, але тоді я цього, щоправда, не відчуваю, бо скутий. І все ж у цих межах є місце для життя, і задля нього я користуватимусь ними доти, доки, мабуть, не почну сам себе зневажати…

13 вересня. Знов заледве дві сторінки. Спершу гадав, туга з приводу поразок Австрії і страх перед майбутнім (страх, що в основі своїй здається мені смішним і воднораз ницим) не дасть мені писати взагалі. Цього не сталося, мене лише раз у раз поймає заціпеніння, і я раз у раз мушу його долати. Для самої туги в мене досить часу й без писання. Роздуми, пов’язані з війною, нестерпні, вони шматують мене з усіх боків і нагадують колишні тривоги у зв’язку з Ф. Я не в змозі зносити тривоги і, мабуть, задля того й створений, щоб від них загинути. Коли я неабияк ослабну — а чекати на це вже, либонь, не довго, — досить буде, певно, найменшої тривоги, щоб вибити мене з колії. Звичайно, я, усвідомлюючи таку перспективу, можу знайти спосіб якомога відтягти біду. Щоправда, хоч я й напружив усі сили ще не дуже ослабленого на той час організму, я погано впорався зі своїми тривогами, пов’язаними з Ф., але тоді писання вельми допомогло мені лише на початку, а тепер позбуватися цієї допомоги я вже не хочу.

1 листопада. Вчора після тривалої перерви неабияк посунувся вперед, сьогодні знов майже нічого; ці два тижні після відпустки майже повністю втрачено.

Сьогодні досить гарна неділя. У Хотекському сквері читав апологетичний твір про Достоєвського. У замку й біля штабу корпусу — охорона. Водограй у Тунському палаці. Протягом усього дня глибоке почуття самовдоволення. А тепер робота зовсім не йде. Навіть не те що не йде, я бачу свою мету й шлях до неї, треба лише пробитися крізь якісь незначні перешкоди, але я не можу. Гра думками про Ф.

12 листопада. Батько й мати, котрі сподіваються від дітей вдячності (є навіть такі, що її вимагають), нагадують лихварів, які охоче ризикують грішми, аби лиш одержати свої відсотки.

25 листопада. Бездонний відчай, підвестися не в змозі; вгамуюсь я аж тоді, як натішуся стражданнями.

30 листопада. Писати вже не годен. Я дійшов останньої межі, перед якою, можливо, знов доведеться сидіти роками, щоб потім, можливо, почати ще одну річ, яка знов лишиться незавершеною. Ця доля мене переслідує. І знов я холодний і безголовий, зосталася тільки стареча любов до цілковитого спокою. І, мов тварина, що геть відбилася від людських рук, я знов підставляю шию й хочу спробувати ще раз дістати на цей час Ф. І я таки спробую це зробити, якщо мені не стане на заваді відраза до самого себе.

2 грудня. Пополудні з Максом і Піком у Верфеля. Читав їм «У виправній колонії»; не зовсім невдоволений, за винятком надто очевидних, невиправних помилок. Верфель [читав] вірші й дві дії з «Есфір, цариці Персії». Дії захопливі. Але мене легко збити з пуття. Критичні зауваження й порівняння, які навів Макс, не зовсім задоволений п’єсою, заважають мені, і в пам’яті п’єса лишилася вже зовсім не такою цілісною, якою здавалась, коли я її слухав і коли вона мене так вразила. Спогади про акторів, що грають на жаргоні. Вродливі сестри В. Старша сперлась на крісло, раз по раз позирає скоса в дзеркало й, хоч я вже й так мало не пасу її очима, ледь помітно показує пальчиком на свою брошку, пришпилену на грудях до блузки. Блузка темно-синя, з глибоким викотом, прикритим тюллю. Ще раз переповідають одну сцену в театрі: під час «Підступності й кохання» офіцери часто обмінюються гучними зауваженнями: «Шпекбахер корчить із себе бозна-що», маючи на увазі офіцера, що прихилився до стінки в одній із лож.

Висновок із цього дня, ще до Верфеля: неодмінно працювати далі; сумно, що сьогодні це вже неможливо, бо я стомлений, і болить голова, цей легкий біль я відчув ще вранці в конторі. Неодмінно працювати далі, знаходити змогу, попри безсоння й контору…

5 грудня. Лист від Ерни про становище її сім’ї. Моє ставлення до сім’ї набуває для мене справжнього сенсу лише тоді, коли я сприймаю себе як причину загибелі сім’ї. Це — єдине органічне пояснення, яке відмітає геть-чисто все, що викликає будь-який подив. Це — і єдиний дійовий зв’язок, який під цей час існує між мною й сім’єю, бо в усьому іншому, що стосується почуттів, я цілком від неї відмежований — щоправда, не більш нездоланно, певне, ніж від решти світу. (Уявлення про моє існування щодо цього може дати непотрібна, вкрита снігом і ожеледою, ледве встромлена криво в землю тичка, що темної зимової ночі стримить серед глибоко скопаного поля край широкої рівнини.) Враження справляє лише загибель. Я зробив Ф. нещасливою, послабив здатність до опору в усіх, кому вона тепер так потрібна, сприяв смерті батька, роз’єднав Ф. і Е. й нарешті накликав біду на E., біду, яка, судячи з усього, стане ще більшою. Я в цю біду впряжений, мені судилося тягти її за собою. Останній лист до неї, якого я просто вимучив із себе, їй видався спокійним; як вона висловилась, він «просто дихає спокоєм». Щоправда, можливо, вона висловилась так із делікатності, бажаючи мене пожаліти, подбати про мене. Адже загалом мене вже достатньо покарано, навіть моє ставлення до сім’ї — це неабияка покара, і я перетерпів такі страждання, що не оклигаю від них уже повік (мій сон, моя пам’ять, моя здатність мислити, моя сила чинити опір щонайменшим тривогам — усе непоправно ослаблено; хоч як дивно, але це — приблизно ті самі наслідки, що їх спричиняє тривале тюремне ув’язнення), проте нині я не так страждаю через свої взаємини з сім’єю, принаймні менше, ніж Ф. чи E. Щоправда, є щось нестерпне в тому, що тепер я мушу вирушити в різдвяну подорож з E., тоді як Ф. лишається, мабуть, у Берліні.

8 грудня. Учора, вперше по тривалій перерві, був здатний, безперечно, добре працювати. І все ж написав лише першу сторінку розділу про матір[47], бо вже дві ночі майже не спав, бо вже зранку починала боліти голова, бо я надто боюся завтрашнього дня. Знов усвідомив, що все написане уривками й менше, ніж за ніч (а то й менше, ніж за півночі), — неповноцінне й що на цю неповноцінність я приречений самими умовами свого життя.

13 грудня. На днях у Фелікса. Повертаючись додому, сказав Максові, що на смертнім одрі я, якщо тільки не дуже болітиме голова, лежатиму вельми задоволений. Забув іще додати, а потім уже вмисне не сказав, що найкраще з написаного мною ґрунтується на готовності померти задоволеним. У всіх таких вдалих і глибокопереконливих місцях завжди йдеться про те, що хтось помирає, що йому дуже важко, що в цьому він вбачає несправедливість чи, принаймні, жорстокість щодо себе і щодо читача — в кожному разі, так мені здається, — це має зворушити. Але для мене, який гадає, що на смертнім одрі лежатиме задоволений, такі описи — потайна гра, я навіть радію можливості вмерти у вмирущому, свідомо користаюся з уваги читача, зосередженої на смерті, у мене куди ясніший розум, ніж у нього, хто, як мені здається, на смертнім одрі скаржитиметься, і через те мої скарги найдосконаліші, вони й не уриваються раптово, як це буває зі справжніми скаргами, а тривають прекрасно й чисто. Так я завжди скаржився матері на свої страждання, що були зовсім не такі глибокі, якими поставали у моїх скаргах. Щоправда, перед матір’ю мені не потрібно було виявляти стільки майстерності, як перед читачем.

19 грудня. Учора майже в нестямі писав «Сільського вчителя»[48], але побоявся сидіти довше, ніж за чверть до другої, острах був обґрунтований, я майже не спав, лише тричі провалювався в короткий сон, а тоді в конторі був у відповідному стані. Учора батькові докори щодо фабрики: «Це ти мене втягнув». Потім пішов додому й спокійно три години писав, усвідомлюючи, що моя провина безперечна, хоч і не така велика, як її подає батько. Сьогодні, в суботу, не пішов на вечерю — почасти зі страху перед батьком, почасти задля того, щоб використати для роботи цілу ніч, але написав тільки одну, та й то не дуже вдалу сторінку.

Початок кожної новели спочатку здається кумедним. Навіть не віриться, що цей новий, ще не завершений, зусібіч вразливий організм зможе вистояти в усталеній структурі світу, що, як і кожна усталена структура, прагне до замкнутості. Щоправда, при цьому забуваєш, що новела, якщо вона має право на існування, уже містить у собі усталену структуру, хай і не зовсім розвинену; тому впадати у розпач, коли берешся за новелу, в цьому сенсі нема підстав; тоді батько-мати з такою самою підставою мали б упадати у розпач, дивлячись па своє немовля, адже вони мріяли привести на світ не таку жалюгідну і вкрай кумедну істоту. Щоправда, ніколи не знаєш, який розпач тебе охоплює — обґрунтований чи необґрунтований. Але завдяки цьому розмірковуванню певну опору можна знайти, брак такого досвіду вже завдав мені шкоди.