Розділ «Листи, заповіти, щоденники»

Ти здоровий?

Ні, серце, сон, травлення.

5 квітня. Якби можна було переселитися до Берліна, стати самостійним, із дня на день жити, хай навіть упроголодь, але даючи вихід усій своїй сназі, замість тут її ощадити чи, ще гірше, зводити її нанівець! Якби ж то Ф. мені допомогла!

29 травня. Завтра до Берліна. Що я відчуваю — нервове піднесення чи таки впевненість і надійність? Коли б то! Чи правда, що, коли вже один раз пізнаєш радість творчості, ніщо вже не піде прахом, ніщо не пропаде, хоч і рідко що сягне високих вершин? Чи не такий буде й примарний шлюб із Ф.? Дивний, хоч, якщо пригадати, не зовсім невідомий мені стан…

Будую плани. Пильно вдивляюся перед себе, щоб не втратити з очей вічка уявного калейдоскопа, в яке заглядаю. Змішую добрі й корисливі наміри, добрі тьмяніють, натомість барви корисливих стають іще соковитішими. Запрошую небо й землю взяти участь у моїх планах, але не забуваю й про маленьких людей, яких ще треба повитягати з бічних вуличок і які поки що для моїх планів знадобляться краще. Адже це тільки початок, щоразу тільки початок. Я ще стою зі своєю бідою тут, але ззаду вже під’їздить величезний віз моїх планів, перший невеличкий поміст підкочується мені під ноги, голі дівчата, мов на карнавальних візках у чарівних краях, ведуть мене задом наперед сходами вгору, я пливу в повітрі, бо пливуть дівчата, й підношу руку, вимагаючи тиші. Поруч зі мною квітують трояндові кущі, куриться фіміам, опускаються лаврові вінки, переді мною і наді мною розсипають квіти, два трубачі, мовби витесані з каменю, грають у фанфари, збігаються юрби простолюду, і їм дають лад вожаки; порожні, гладенько витесані вільні місця, сяючи чистотою, темнішають, на них з’являється рух, вони переповнюються, я відчуваю, що зусилля людей досягли межі, і з власної волі й несподівано спритно роблю на своєму підвищенні трюк, яким багато років тому захоплювався в людини-змії: повільно прогинаюся назад — цієї миті небо силкується розверзтись, щоб показати якесь видіння, що нібито стосується мене, але спиняється, — пропускаю голову й верхню частину тулуба поміж ніг і помалу знов постаю випростаною людиною. Чи було це найвище піднесення, приступне людині? Схоже, що так, бо я вже бачу, як з усіх брам землі, яка, широко розкинувшись, лежить глибоко піді мною, вилазять і повсюди метушаться невеличкі рогаті чорти, під їхніми ратичками все ламається, їхні хвостики все змітають, і ось уже півсотні хвостиків чепурять моє обличчя, земля під ногами розм’якає, я загрузаю однією ногою, потім другою, дівчачі крики супроводжують мене до самої глибини, куди я опускаюся сторчовою шахтою, такою самою завширшки, як моє тіло, проте безкінечно глибокою. Ця безкінечність на особливі звитяги не надихає, все, хоч би що я зробив, було б дріб’язкове, я безтямно падаю, і це — найкраще.

Лист Достоєвського до брата про життя на каторзі.

6 червня. Повернувся з Берліна. Був закутий, мов злочинець. Якби мене посадили десь у кутку в справжніх кайданах, приставили жандармів і лише за таких умов дозволили дивитися на те, що діялось, це було б не жахливіше. І це були мої заручини, й усі силкувалися пробудити мене до життя, та, позаяк це не вдавалось, намагалися терпіти мене таким, який я є. Ф., щоправда, старалась найменше, і цілком справедливо, адже вона страждала найдужче з-поміж усіх. У тому, що решті людей здавалося простою формальністю, для неї чаїлася загроза…

12 червня. …Лист Достоєвського до однієї художниці.

Життя суспільства рухається колом. Лише люди, вражені тією самою недугою, розуміють одне одного. Об’єднані однаковими стражданнями, вони утворюють своє коло й підтримують одне одного. Вони ковзають уздовж внутрішнього краю свого кола, поступаються одне одному місцем чи обережно підштовхують одне одного в натовпі. Одне втішає іншого, сподіваючись на зворотну дію свого втішання, а потім із пристрастю дістає насолоду від цієї зворотної дії. Кожне має лише той досвід, який йому дає власне страждання, та коли такі товариші в біді починають своїм досвідом обмінюватись, у їхніх вустах він стає неймовірно різноманітним. «Такий уже ти вдався, — кажуть вони одне одному, — і не нарікай, а дякуй Богові, що ти такий, якби був інакший, це накликало б на тебе таку чи таку біду, таку чи таку ганьбу». Звідки той чоловік про це знає? Якщо судити з його слів, він належить до того самого кола, що і його співрозмовник, і так само потребує, щоб його втішали. А люди одного кола завжди знають те саме. Нема й натяку на думку, якої той, кого втішають, не мав би проти того, хто втішає. Тим-то їхня розмова — це тільки поєднання самонавіювань, обмін побажаннями. То одне дивиться долі, а друге на птаха вгорі (така різниця між ними, коли вони спілкуються), а то їх об’єднує одна надія, і обоє, схиливши голову до голови, задивляються в безмежну небесну далечінь. Але своє становище вони усвідомлюють аж тоді, коли обоє опускають голову й на них падає той самий молот.

1 липня. Надто стомлений.

5 липня. Яких страждань мусиш зазнавати й завдавати!

29 липня. Двоє друзів, один білявий, схожий на Ріхарда Штрауса, усміхнений, стриманий, метикуватий, другий чорнявий, штивно вбраний, чемний і твердий, надто гнучкий, любить посюсюкати, обидва втішаються життям, весь час п’ють вино, каву, пиво, горілку, без угаву курять, один доливає другому, їхній готельний номер навпроти мого, в ньому повно французьких книжок, у гарну погоду в задушливому кабінеті багато пишуть.

Йозеф K., син багатого торговця, якось увечері, після гучної пересварки з батьком — той дорікав йому за розпусне життя й вимагав негайно його припинити, — не маючи особливого наміру, стомлений і сповнений цілковитої безнадії, вирушив до клубу торгового товариства, що стояв на видному місці поблизу гавані. Швейцар зробив низький уклін. Йозеф, не привітавшись, мимохідь кинув на нього погляд. «Ці мовчазні лакизи роблять усе, чого від них ждуть, — подумав він. — Коли я думаю, що він непристойно за мною підглядає, то він і справді це робить». І Йозеф ще раз, знов не вітаючись, озирнувся на швейцара; той повернувсь обличчям до вулиці й задивився на вкрите хмарами небо…

Нотатки про подорож зробив в іншому зошиті. Невдало почав працювати над кількома речами. Але не складаю рук, незважаючи на безсоння, головний біль, загальну слабкість. Щоправда, довелося зібрати останню життєву снагу. Я завважив, що уникаю людей не задля того, щоб спокійно жити, а задля того, щоб спокійно померти. Та я чинитиму опір. У мене місяць часу — поки не буде шефа.

31 липня. Я не маю часу. Оголошено загальну мобілізацію. К. і П. вже призвали. Тепер у нагороду я дістану самотність. Щоправда, навряд чи це — нагорода, самотність — то покара. Принаймні мене мало зворушило загальне лихо, я сповнений рішучості, як ніколи. Пополудні доведеться бувати на фабриці, житиму не вдома, позаяк до нас перебирається Е. з двома дітьми. Але писатиму, не зважаючи ні на що, неодмінно, це — моя боротьба за самозбереження.

2 серпня. Німеччина оголосила Росії війну. Пополудні школа плавання.

3 серпня. Сам у сестриному помешканні. Воно розташоване нижче, ніж моя кімната, та й вулиця бічна, тож унизу перед дверима — гучні балачки сусідів. І насвистування. А загалом — цілковита самотність. Двері не відчиняє бажана дружина. Через місяць я одружився б. Нестерпні слова: чого хотів, те й дістав. Стоїш, боляче притиснушись до стіни, боязко опускаєш погляд, щоб побачити руку, яка тебе пригортає, і з новим болем, що змушує забути колишній, упізнаєш власну скарлючену руку — вона тримає тебе із силою, з якою ніколи не тяглася до справжньої роботи. Підводиш голову, знов відчуваєш колишній біль, знов опускаєш очі, і цьому погляданню вгору-вниз нема кінця-краю.

4 серпня. Винаймаючи помешкання, я, мабуть, підписав господареві якийсь папір, де зобов’язався орендувати житло два чи й усі шість років. Тепер господар висуває вимоги, згідно з цією угодою. Безглуздя чи, краще сказати, цілковита й остаточна беззахисність — ось що притаманне моїй поведінці. Ковзнути в потік. Це ковзання уявляється мені таким бажаним, либонь, через те, що нагадує про «підштовхування».

6 серпня. Уздовж Ґрабена тяглась артилерія. Квіти, вигуки «heil» і «nazdar»[44]. Судомно застигле, вражене, насторожене, смагляве й чорнооке обличчя.

Я не відпочив, а став іще розбитіший. Порожня посудина, ще ціла, але вже присипана уламками, або вже уламок, але ще під гнітом цілого. Сповнений брехні, ненависті й заздрощів. Сповнений нездатності, невігластва, тупості. Сповнений лінощів, слабкості й безпорадності. Тридцять один рік. На фотокартці в Отли бачив двох управителів маєтку. Свіжі молодики, які щось уміють і досить міцні, щоб скористатися своїм умінням серед людей, котрі з необхідності чинять легкий опір. Один веде гарних коней, другий, з обличчям, яке зазвичай незворушне й неодмінно викликає довіру, лежить у траві й кінчиком язика водить по губах.