Розділ «Брієнна»

— Не знаю я ніякої Санси Старк! — наполягала вона. — Я шукаю свою сестру, шляхетно уроджену дівчину…

— …з блакитними очима і рудо-брунатним волоссям, так-так. А чи не нагадаєте, що то за лицар мандрує з вашою сестрою? Чи ви казали: блазень? — На її відповідь пан Шадрік не чекав, і то добре, бо вона жодної не знайшла. — Тієї ночі, коли помер король Джофрі, з Король-Берега зник один собі блазень — огрядний, з носом у винних прожилках, на ім’я пан Донтос Рудий, що колись жив у Сутіндолі. Молю богів, щоб вашу сестру та її п’яницю-блазня ніхто не злапав помилково за панну Старк та пана Донтоса. Ото було б лихо-лишенько.

Він ударив п’ятами боки румака і затрусив уперед.

Навіть Хайме Ланістер нечасто змушував Брієнну почуватися такою дурепою. «Ви в цьому лісі не єдиний мисливець.» Жінка на ім’я Брелла розказала, як Джофрі відібрав у пана Донтоса лицарські остроги, як панна Санса благала Джофрі про змилування над дурнем. «Він допоміг їй утекти, — вирішила Брієнна, коли почула оповідь. — Знайду пана Донтоса — знайду і Сансу.» Вона мала б знати, що інші можуть дійти того ж висновку. «І ці інші можуть виявитися ще огиднішими за пана Шадріка.» Їй лишалося сподіватися, що пан Донтос добре сховав Сансу в якомусь надійному місці. «Але як тоді мені її шукати?»

Брієнна згорбила плечі, насупилася і рушила собі далі.

Надвечір загін прибув до заїжджого двору — великої хати з колод коло злиття річок та старого кам’яного мосту. Пан Крейтон розказав, що саме так заїзд і зветься: «Коло старого кам’яного мосту». Корчмар начебто був йому приятелем.

— Непогано варить-смажить, і в кімнатах не більше бліх, ніж деінде, — божився лицар. — То кому сього вечора теплої та м’якої постелі?

— Авжеж не нам, якщо твій приятель не роздає їх задарма, — буркнув пан Іліфер Безгрішний. — Катма грошей у нас — по корчмах розкошувати.

— Я заплачу за нас трьох.

Брієнна браку грошей не відчувала — про це подбав Хайме. У саквах вона знайшла пухкого гаманця срібних оленів та мідних зірок, трохи меншого — набитого золотими драконами… а ще пергамен, що наказував усім вірним підданим короля надавати допомогу його пред’явниці, панні Брієнні з дому Тарф, відрядженій за наказом його милості у королівській справі. Підписано грамоту було дитячою рукою Томена, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, законного Семицарства повелителя.

Гібальд теж пристав до думки спинитися на ніч у корчмі й наказав слугам лишити воза коло стайні. Крізь дзвінкові шибки вікон заїзду сочилося тепле жовте світло. Брієнна почула, як у стайні заіржав огир, що винюхав її кобилу. Вона саме знімала сідло, коли з дверей стайні виник хлопчик і мовив:

— З ласки пана лицаря, дозвольте мені.

— Я не лицар і не пан, — відповіла вона, — але кобилу візьми. Дай їй води та вівса, добре вичеши шкуру.

Хлопець почервонів.

— Перепрошую пані, я вас…

— Усі помиляються.

Брієнна віддала йому повід і пішла за рештою до корчми, закинувши сакви на плече і затиснувши згорток постелі під пахвою.

Підлогу з дощок у трапезній всипала тирса, повітря пахкотіло хмелем, димом та м’ясом. Над вогнем тріщала і порскала салом печеня, ніким не доглянута. За столом сиділо шестеро тутешніх, та вони припинили розмову, коли ввійшли чужинці. Брієнна відчула на собі їхні очі. Незважаючи на кольчугу, кобеняка та кубрака, під такими поглядами вона почувалася голою. Коли один чолов’яга присвиснув зі словами «Ти лишень подивися!», вона вже знала, що йдеться не про пана Шадріка.

З’явився корчмар з трьома величезними кухлями пива у кожній руці. Пиво хлюпало з кухлів на долівку з кожним його кроком.

— Чи маєте ви кімнати для подорожніх, добродію? — запитав його купець.