Розділ «Брієнна»

— Яким ще горобцям?

— Горобець — найменший та найнижчий з птахів, якого знайдеш усюди. А ми — найнижчі з людей, і нас тепер теж знайдеш усюди. — Септон мав вузьке, худе, загострене обличчя, коротку, побиту сивиною брунатну борідку. Ріденьке волосся було зав’язано вузлом на потилиці, босі ноги зчорніли, побилися дорогою та затверділи так, що скидалися на корені старого дерева. — Тут у нас кістки святих людей, замордованих за віру. Вони служили Седмиці аж до смерті, а тепер служать і по смерті. Хтось помер з голоду, когось закатували. Сплюндрували безліч септів, без ліку дів та матерів зґвалтували безбожники і посіпаки гемонів. Не уникли наруги навіть сестри-мовчальниці. Вишня Мати плаче-побивається з гніву та розпачу. Настав час усім помазаним лицарям покинути земних господарів і стати до захисту Святої Віри. Ходімо з нами до міста, якщо ви справді любите Седмицю.

— Любити люблю, — відповів Іліфер, — але ж маю щось їсти.

— Так само, як усі діти нашої Матері.

— Наш шлях лежить до Сутіндолу, — байдуже буркнув пан Іліфер.

Один із жебрущих братів сплюнув, а жінка застогнала.

— Ви негідні та облудні лицарі, — мовив чоловік із зіркою на грудях.

Декілька інших вірян струснули кийками в повітрі, але босий септон їх відрадив.

— Не судіть, бо суд належить лише Батькові. Хай їдуть з миром. Вони такі самі бідолахи, як ми, загублені на цій землі.

Брієнна посунула кобилу вперед.

— Моя сестра теж загубилася, і я її шукаю. Дівчина тринадцяти років, рудаво-брунатне волосся, гарна на вроду.

— Всі діти нашої Матері несуть на обличчях її вроду. Хай Діва береже ту бідолашну дівчину… і вас теж.

Септон підняв одну з віжок, за які тягли гарбу, собі на плече, і смикнув. Жебрущі брати знову завели спів. Брієнна та заплотні лицарі сиділи верхи і спостерігали, як хода їх проминає, тупаючи потроху коліями шляху до Росбі. Згодом спів почав стихати, а тоді зовсім завмер удалині.

Пан Крейтон підняв з сідла половинку дупи і почухав її.

— Що то за люди такі — підняти руку на святого септона?

Брієнна добре знала, що то за люди. Коло Дівоставу, пригадала вона, «Хвацькі Компанійці» підвісили одного септона за ноги до гілки дерева і пускали в його труп стріли задля вправи та забави. Чомусь їй стало цікаво, чи нема і його кісток у тій гарбі разом із рештою.

— Але який дурень візьметься ґвалтувати мовчазну сестру? — казав тим часом пан Крейтон. — Та навіть пальцем її торкнутися… кажуть, що вони — дружини самого Морока, і що їхні жіночі місця холодні та мокрі, наче лід.

Він зиркнув на Брієнну і поспіхом додав:

— Е-е-е… благаю вибачити.

Брієнна дала остроги кобилі й рушила в бік Сутіндолу. За мить слідом поспішив пан Іліфер, а тоді й пан Крейтон, що опинився наприкінці загону.