Розділ «Брієнна»

— Приміром, дівчина тринадцяти років з рудаво-брунатним волоссям? — піддражнив пан Іліфер Безгрішний. — Ні, панно. Нікого не було.

— Я бачив декількох, — устряг пан Крейтон. — Хлопчисько-селюк проїхав сорокатою кобилкою, а за годину пройшло пішки з півдесятка чолов’яг. Мали при собі за зброю ковіньки та коси. Помітили наше багаття, спинилися, почали до коней придивлятися. Та я їм мечем посвітив і наказав, щоб забиралися. Ох і пики ж були у тих харцизів — лихі й відчайдушні… та не такі відчайдушні, щоб отак просто зачепити на дорозі пана Крейтона Довголоза.

«Та де вже, — подумала Брієнна, — то й справді голодну скруту треба мати, щоб тебе грабувати.» І відвернулася сховати посмішку. На щастя, пан Крейтон був надто заклопотаний оповідкою про свою величну битву з лицарем Червоної Курки, щоб помітити якісь там дівчачі глузи. І все ж добре було мати супутників у дорозі — навіть таких, як ці двоє.

Пополудні Брієнна почула крізь голі брунатні дерева якийсь наспів.

— Що то таке? — запитав пан Крейтон.

— Молитва на кілька голосів.

Брієнна знала псалом, який саме співали. «Вони благають Воїна про захист і молять Старицю освітити їм шлях.»

Пан Іліфер Безгрішний оголив свого добряче побитого клинка і натяг повід, вочевидь бажаючи зачекати наближення співців.

— Вони десь недалечко.

Спів плинув крізь ліс, наче побожний грім з неба, і раптом його джерело з’явилося просто попереду на шляху. Очолював ходу гурт жебрущих братів — розкошланих бороданів у грубо зітканих рясах, хто у простих ходаках, а хто і босоніж. За ними тупало десятків шість злиденних чолов’яг, жінок та дітей, плямиста свиня та кілька овець. Хтось із чолов’яг мав сокири, але більшість — лише грубі дерев’яні кийки та ломаки. Посеред юрби людськими зусиллями котилася двоколісна гарба з сірих потрісканих дощок, навалена купою черепів та потрощених кісток. Побачивши заплотних лицарів, жебрущі брати спинилися, і молитва замовкла.

— Добрі панове лицарі, — мовив один, — хай огорне вас любов Матері.

— І вас, добрі браття, — відповів пан Іліфер. — Хто ви такі?

— Бідолахи, — відповів здоровань із сокирою.

Незважаючи на холод осіннього лісу, він не мав на собі ані сорочки, ані свити, зате на грудях ніс вирізану ножем семикутну зірку. Саме такі зірки за давніх часів урізали собі у плоть андальські вої, коли вперше прийшли на цей берег вузького моря скидати у порох королівства першолюдей.

— Йдемо до міста, — мовила висока жінка, впряжена у гарбу, — веземо ці святі кістки до Блаженного Баелора, шукаємо розради та захисту від пана короля.

— Ставайте до наших лав, друзі, — закликав малий сухорлявий чоловічок у поношеній рясі септона, в котрого на шиї теліпався кришталь на ремінці. — Вестерос має потребу в кожному мечі.

— Ми прямували до Сутіндолу, — заявив пан Крейтон, — але могли б доправити вас безпечно до Король-Берега.

— Якщо ви маєте монету сплатити нам за супровід, — додав пан Іліфер, що вочевидь не бажав миритися зі своїм безгрішшям.

— «Горобцям» золото ні до чого, — відповів септон.

Пан Крейтон його не зрозумів.