Розділ «Хайме»

«Спитай Едмура про мої лицарські витребеньки, — подумав Хайме. — Спитай про метавку.» Чомусь йому здавалося, що коли маестри писатимуть про нього в літописах і розвідках, жоден не сплутає його з Аемоном Драконолицарем. І все ж душа його повнилася несподіваною втіхою. Війну було майже виграно. Дракон-Камінь узято, Штормоламові лишилося недовго — в цьому він сумнівів не мав. Коли Станісові до смаку Стіна, то хай там і сидить; північани віддячать йому не більшою любов’ю, ніж штормове панство. Якщо його не знищить Руз Болтон, то доконає зима.

А йому тим часом вдалося дати ради Водоплинові, не здіймаючи зброї ані проти Старків, ані проти Таллі. Коли він знайде Чорноструга, то буде вільний повернутися до Король-Берега. Саме там йому місце — поруч з королем. «Поруч із сином.» Чи захоче Томен знати, хто його батько? Правда може коштувати йому престолу. «Що тобі краще мати: батька чи стілець під дупою? Що скажеш, хлопче?» Хайме дуже хотів би знати відповідь, але не знав. «Ставити королівську печатку на папери він таки полюбляє…»

Правду кажучи, хлопчик міг йому навіть не повірити. Серсея б сказала, що то брехня. «Мила моя сестра, брехуха і облудниця.» Доведеться якось видурити Томена в неї з пазурів, поки з малого не зробився новий Джофрі. А тим часом знайти хлопцеві нову малу раду. «Якщо Серсею вдасться відсунути, пан Кеван міг би погодитися на уряд Томенового Правиці.» А як не погодиться, то в Семицарстві не бракує інших розумних голів. Форлей Престер — непоганий вибір. Або Роланд Кракегол. Якщо не можна обирати з західняків, щоб не дратувати Тирелів, то є Матіс Рябин… а чи й Петир Баеліш. Чому ні? Мізинець — чолов’яга до всіх приязний, на розум меткий, але надто низького роду, щоб загрожувати зацному панству, бо навіть не має власного війська. «Кращого Правиці годі й шукати.»

Залога Таллі пішла наступного ранку, позбавлена зброї та обладунків. Кожному дозволили взяти той одяг, що на спині, і харчів на три дні; з кожного взяли урочисту присягу ніколи не здіймати зброї на князя Емона або дім Ланістер.

— Як пощастить, то один з десяти її дотримає, — зауважила пані Генна.

— То й добре. Краще битися проти дев’ятьох, ніж проти десятьох. Бо хтозна — саме десятий може мене вбити.

— А наче ті дев’ятеро не можуть тебе вбити!

— Нехай вбивають. Авжеж краще, ніж померти в ліжку.

«Або на нужнику.»

Двоє людей з залоги не пішли разом з рештою. Пан Десмонд Грел, старий майстер-мечник князя Гостера, вирішив одягти чорне. Так само вчинив і пан Робін Ригер, сотник надвірної варти Водоплину.

— Цей замок сорок років був моєю домівкою, — мовив Грел. — Ви сказали, я вільний піти, але куди? Старим і череватим запізно шукати долі заплотного лицаря. Зате на Стіні людям завжди раді.

— Як забажаєте, — відповів Хайме, хоч і не порадів зайвому клопотові.

Двом лицарям дозволили забрати свої обладунки та зброю; до них приставили тузінь варти з Клеганових людей, щоб доправити до Дівоставу. Очолив загін Рафорд, якого всі кликали Любчиком.

— Диви мені, щоб бранці досягли Дівоставу неушкоджені, — наказав Хайме очільникові, — бо те, що пан Грегор зробив Цапові, видасться дружнім жартом проти того, що я зроблю тобі.

Минуло ще кілька днів. Князь Емон зібрав усіх людей Водоплину — чадь князя Едмура та свою власну — в замковому дворищі й виголосив промову години на три про їхні обов’язки при новому господарі та повелителі. Час від часу він вимахував своїм пергаменом, а стайнярі, ковалі та покоївки слухали у похмурій тиші під краплями дрібного дощику.

Співець теж слухав — той самий, якого Хайме забрав від пана Римана Фрея. Хайме натрапив на нього у дверях, де той ховався від води з неба.

— Його вельможність мав би зробитися співцем, — мовив чолов’яга. — Проказав промову, довшу за порубіжну думу, і хоч би раз спинився відсапатися.

Хайме мимоволі засміявся.

— Князь Емон більше полюбляє жувати, ніж дихати. Складеш про нього пісню?

— Складу, ще й кумедну. Назву її «Балачки з рибами».