Розділ «Хайме»

Хайме спохмурнів. Риман Фрей був йолоп, боягуз і п’яниця; ніхто за ним надто не сумуватиме, особливо його родичі Фреї. Якщо судити з сухих очей Едвина, навіть його власні сини довго жалобу не носитимуть. «І все ж… надто вже знахабніли ті розбійники, якщо сміють вішати спадкоємця князя Вальдера за якийсь день дороги від Близнюків.»

— Скількох людей мав при собі пан Риман? — спитав Хайме.

— Трьох лицарів і тузінь стражників, — відповів Водограй. — Негідники наче знали, що він повертатиметься до Близнюків, ще й з таким малим супроводом.

Едвин скривився.

— Ручуся, тут доклав рук мій брат. Він дозволив харцизякам утекти після того, як вони замордували Мерета і Петира. І я знаю, чому. По смерті нашого батька між Чорним Вальдером та Близнюками лишаюся тільки я!

— Ти не маєш доказів, — мовив Вальдер Водограй.

— Докази мені не потрібні. Я знаю свого брата.

— Твій брат у Морестражі, — наполягав Водограй. — Відки він мав знати, що пан Риман повертається до Близнюків?

— Хтось йому сказав! — загарчав Едвин. — Він має у нашому таборі шпигунів, це я тобі кажу!

«А ти, певно ж, маєш своїх у Морестражі.» Хайме знав, які чвари буяють між Едвином та Чорним Вальдером, але чхати хотів, хто саме з них успадкує владу свого прадіда на Переїзді.

— Даруйте, що втручаюся у ваше родинне горе, — мовив Хайме сухо, — та ми маємо інші справи на розгляд. Коли повернетеся до Близнюків, майте ласку повідомити князя Вальдера, що король Томен вимагає віддати усіх бранців, узятих ним і вами на Червоному Весіллі.

Пан Вальдер насупився.

— Ці бранці — вельми цінні особи, пане.

— Його милість не вимагав би їх, якби вони були нічого не варті.

Фрей та Водограй перезирнулися. Едвин відповів:

— Пан дідусь сподіватимуться отримати від престолу належне відшкодування.

«Діждеться тоді, коли я вирощу собі нову правицю» — подумав Хайме, а вголос мовив спокійно:

— Ми всі плекаємо свої сподівання. Скажіть-но, чи є серед тих бранців пан Райнальд Вестерлін?

— Лицар мушель? — пирхнув Едвин. — Ні, цей риб годує на дні Зеленозубу.

— Він був у дворищі, коли наші прийшли вгамувати лютововка, — додав Вальдер Водограй. — Вален завимагав його меча, і молодик віддав зброю, не опираючись. Та щойно арбалетники пустили у вовка кілька стріл, він схопив Валенову сокиру і звільнив звіра з сітки, що на нього накинули. Вален каже, лицаря поцілили стрілою в плече і ще однією в живіт, але він зумів дістатися бойового ходу і кинувся у річку.